– Вот видиш, я тут на службi служу… Тут, знаєш, есть такой лiсной склад, дак я там… за прикажчика… Не очень щоб прекрасно й жить - ну та живйом как-небудь.

Цю казку вiн усiм розказував, хто не знав його.

– Отут недалечке й живу - у Рiвчаках… Приходь когда-небудь.

Левантина махнула рукою. Минулося! Буде вже й того, що зазнала.

Biн почав упевняти, що зовсiм лиха їй не хотiв, що робив з нею по щиростi. Говорив ласкаво, прихильно, i Левантинi здавалося, що перед нею оживав той давнiй Роман, якого вона так кохала.

А вiн усе прохав прийти до його.

Що вiн вигадує? Хiба вона яка, щоб до парубка в хату йти? Та й коли б вона йшла? Їй просвiтлої години нема за роботою.

Але вiн не покидав свого. Коли до його прийти не хоче, то нехай випроситься в хазяйки в недiлю. Вони пiшли б удвох на прохiдку,- от хоч би в городський сад… Вiн їй так багато має розказати. Вона його робить винним, а вiн не винен,- треба ж йому виправитися… бо вiн її любить i не хоче, щоб вона так про його думала.

Вона мов того не чула.

– Куди це ми зайшли? От я за балачками, замiсто базару, бозна-куди пiшла.

– Поспєєш iщо на базар!

– Не можна: хазяйка лаятиме.

Вони повернули до базару, i вiн ще трохи її провiв, усе просячи вийти. Наприкiнцi сказав, що в недiлю ввечерi, годин у п'ять, дожидатиметься її коло ворiт у городський сад, i з тим пiшов.

Вона не вiдказала йому нiчого. Але ввесь тиждень думала про це. Пiти чи не пiти? Пiсля того всього, що вiн їй заподiяв? I чого? Вiн кликав її, але нi словом не озвався, що тепер думає робити. I чого ж вона пiде?

Чудна вона. Стрiлася з ним раз на вулицi на якусь там часинку i хоче, щоб уже все зробилося. Може ж, вiн на те й кличе її, щоб це все розказати та порадитись, як зробити.

Думки хилилися туди й сюди. Не знала, на чому стати, i рада була, думаючи, що однак хазяйка її не пустить. Та зовсiм несподiвано сталося iнакше. У суботу приїхав з свого хутора хазяйчин батько i забрав дочку до себе та й надовго: її мати занедужала.

У недiлю Левантина не мала за думками спокою з самiсiнького ранку. Проситися чи не проситися в хазяїна? Цей, певне, пустить. Нi, мабуть, не треба. Коли Роман не зводить, а справдi по щиростi хоче що зробити, то зробить, а їй нема чого назустрiч йому бiгти.

Може, й так, а може, й не так. Як тепер вона не вийде, вiн подумає, що вона й зовсiм одкинулась од його, та й облишить усе. I впустить вона з рук те, що могла б мати.

Таки надумала: вийду чи не вийду до його, а попрошусь у хазяїна. I справдi попросилася погуляти, подавши ввечерi самовар. Квасюк, бажаючи придобритися до неї, зараз же пустив, тiльки наказав недовго ходити.

Прийнявши самовар, Левантина вбралася в що було краще та й пiшла з дому.

Вийшла на вулицю, а все з тою думкою, що, може, вийде до його в сад, а може, й нi.

Помалу йшла вулицями, не дуже й дивлячись, куди йде, i опинилась перед мережчатою брамою великого саду.

У саду нiкого не було. Почалася вже осiнь, накрапали часом дощi, i городяни кинули ходити в цей сад, що розрiсся аж на краю города, а товклися по посиланих пiском стежках бульвару всерединi мiста. Не було нiкого й сьогоднi, хоч надворi була й година.

Перед Левантиною лежала стежка, що вганялася в глиб гаю з гарних великих дерев. Постояла трохи i пiшла нею.

I вiдразу голос знайомий промовив над ухом:

– Спасибi, серденько, що прийшла!

Вiн уже йшов бiля неї, вийшовши з маленької стежечки збоку. Обвив її стан рукою, але вона тихо визволилася з тих обiймiв, i вони пiшли поруч пiд рясним верховiттям старих високих дерев. Надворi вже смеркалося, i на стежцi було темно.

Дiйшли до якоїсь будiвлi.

– Отут я ночував, как не було деньог на ночлежний,- показав на будiвлю Роман.

– Бiдненький!
– промовила Левантина i схотiла подивитися всередину.

Роман одiгнув гвiздок той, що їм забито було дверцi, i вони ввiйшли в порожнiй партер. Перед Левантиною ледве мрiли в темрявi стiни, а там, у тiй чорнiй пащi, де була сцена, якiсь стовпи… Вони пiдiйшли ближче до мiсця, де був оркестр; хода їх гучно озивалася по дощаному помосту, котилася луною туди, в темряву, i щось там затрiщало,- мабуть, дверi зарипiли…

– Ух, як страшно!
– скрикнула Левантина i несамохiть притулилася до Романа.

Вiн знову хотiв її обняти, але вона зараз же повернулася й вибiгла з театру.

– Боже!.. I як тобi не страшно було тут ночувати!
– промовила вона, йдучи з їм далi стежкою.- Я б зроду не пiшла сюди,- краще б на вулицi!

– На вулицi полiцiя не дозволить,- нада ховаться туди, куди вона не загляда.

I вiн знову почав розказувати про своє минуле життя в городi, багато прибрiхуючи, казав, що вiн її любить i нiколи не покидав любити. Вона слухала те, i їй згадувалось, як вiн покинув її на поталу, на глум людям, але вона зараз же проганяла вiд себе цi згадки, i вони зникали, а вона впивалася його солодкими словами… Вiн малював їй краще життя. Казав, що незабаром хазяїн дасть йому кращу посаду, вiн одбиратиме аж триста рублiв на рiк, i тодi вони могтимуть жити вкупi.