— Поскіна!.. Поскіна!

Решта вершників теж уникала сутички з собакою, хоч і тримала напоготові списи й мечі. Загадкове слово «поскіна» лунало між ними.

— Що це може означати — «поскіна»? — тихо спитала Ліда.

Їй не відповів ніхто. Було ясно одне, що собаку ніхто з вершників не насмілюється зачепити. Відчула це й сама Діана. Вона загарчала ще раз, мов востаннє загрожуючи, і відійшла до Івана Семеновича, презирливо відвернувшись од вершників. Тим часом скіфи знов заходилися підштовхувати вчених. Проте робили вони це вже значно обережніше, і підштовхування скидалось на запрошення.

— Ходім, товариші! — сказав Іван Семенович.

Незнайомці з лісу привертали на себе загальну увагу. Забувши про пісні, забувши про зустріч процесії, скіфи дивилися на них, тільки на них. Гомін здивовання пробіг у юрбі. Навіть байдужі до того, сповнені власним горем полонені повернулися до незнайомців, що наближались до них під конвоєм вершників. І навіть сам старий вождь, що досі не звертав ні на що уваги, з помітною цікавістю оглядав чужинців.

А вони йшли під усіма цими поглядами й почували себе недобре, але намагалися зберегти невимушений, пристойний вигляд. Що залишалося їм ще робити?..

І знову почулося це дивне слово, яке вони вже чули від вершників:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Слово це котилося в юрбі від передніх аж до задніх. Скіфи на мить наче забули про чужинців, вони вказували на великого білого бульдога, з страхом дивилися на нього й збуджено гомоніли:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Єдиною істотою, яка не помічала цього, була сама Діана, що спокійно йшла поруч з Іваном Семеновичем, зрідка поглядаючи на нього.

— Поскіна!.. Поскіна!.. — лунало серед скіфів.

Учені наблизились до вождя, що нерухомо сидів на своєму коні і придивлявся до них. Тепер Артем ніг добре бачити його обличчя. Спокійні напівприкриті віями очі глибоко запали під звислими сивими бровами. Тонкий ніс з горбинкою. Сиві вуса й борода, що опадала хвилею на блискучий панцир з золотими прикрасами. Ось вуха поворухнулися. Старий вождь сказав кілька незрозумілих слів. Здавалося, він чекав відповіді.

Іван Семенович і Дмитро Борисович обмінялися поглядами: як розуміти, чого саме хоче від них цей чоловік? Що відповідати і що він зрозуміє?

У юрбі скіфів знов знявся гомін. Вкрай зацікавлені, вони підступали ближче й ближче. Тільки до Діани ніхто не насмілювався наблизитись, бо бульдог і без того вже вороже дивився на скіфів, які, на його думку, підійшли надто близько до його хазяїв. Про всяк випадок Іван Семенович розпорядився:

— Тихо, Діано! Тихо!

Не діждавшись відповіді, старий вождь сказав ще щось. Але відповіді також не дістав. Тоді він знизав плечима і віддав якийсь наказ найближчим воїнам. Мабуть, вождь був незадоволений поведінкою натовпу скіфів, бо зразу кілька воїнів виїхали наперед і відтіснили піших.

— Так і справді буде спокійніше, — задоволено сказав Артем.

Старий вождь повернув до юнака своє суворе обличчя, але не сказав нічого. Знов почувся лемент полоненої жінки. Помічники віщуна вважали за потрібне закінчити своє діло. Вони співали вже якоїсь пісні, тримаючи напоготові піднесені кинджали.

— Іване Семеновичу, вони заріжуть їх! — скрикнула Ліда.

І знов Артем відчув напад люті. Не можна, не можна припустити, щоб перед його очима вбивали людей! Не слухаючи Івана Семеновича, який щось говорив йому, Артем кинувся до жертовника, розмахуючи киркою:

— Облиште! Киньте, я вам кажу! Не смійте!

Помічники віщуна спинилися. Пісня увірвалась. Натовп загомонів. Артем з киркою в руці був біля жертовника:

— Залиште цих людей, я вам кажу!

Помічники трохи відступили. Справді, Артем був страшний. Його очі виблискували, він загрожував киркою і кричав щосили:

— Що вони вам зробили? За що! Геть від них!

Назустріч йому виступив сам старший віщун. Урочисто підвівши руки своїм улюбленим жестом, віщун підступав до Артема і щось бурмотів. Скіфи загомоніли… Жорстоке неприємне обличчя старого віщуна було загрозливе. Він швидко говорив, мов випльовував слова. Очі його не відривалися від юнака.

— Я твого гіпнозу не боюсь! — гукнув Артем. — Ти мене не лякай! Я не з таких. Ану, не заважай!

І з цими словами він кинувся до полонених, яких було знов схопили помічники. Віщун заступив ще раз дорогу Артемові. Але юнак недбало відштовхнув його і стрибнув далі. Віщун хитнувся і мало не впав. Лютий і ображений, він вихопив меч і звів його над Артемом.

— Он ти який! — спинився Артем. — Гаразд, стережися, старий!

Він раптом відстрибнув убік і звідти вдарив киркою по зведеному мечу. Брязнув метал. Старий віщун ніяк не сподівався такого опору. Меч вилетів з його руки й впав на землю за кілька кроків.