— Не подобається він мені, — сказав юнак тихо.

— Мені теж, — відповіла Ліда.

— І все ж таки треба заходити. Правду сказати, мені кортить глянути своїми очима, що є всередині в цьому великому наметі, — відгукнувся Дмитро Борисович. — Тільки подумати: побачити умови життя стародавніх скіфів! Таке може хіба приснитися.

— Так, може, ми й справді спимо, Дмитре Борисовичу, — розсміявся Іван Семенович. — Як інакше пояснити цю чортівню?

— Не знаю, — сухо відрізав археолог. — Можу лише сказати, що я радий був би так спати якнайдовше, щоб якнайбільше встигнути тут побачити!..

Велика, округла й висока конусоподібна кімната — ось який був усередині намет скіфського вождя. Світло проходило в намет крізь великий отвір угорі. Вся підлога була застелена товстими килимами. Вздовж стін на килимах лежали невеличкі подушки. Такі ж подушки лежали й на двох скринях, оббитих бронзовими бляхами й широкими шпугами.

Вождь сидів, відпочиваючи, на м’якому килимі. Без свого бронзового шолома він не здавався вже таким суворим, як раніше. А може — суворість його зникла ще й тому, що тепер він посміхався, його жести були легкі й позбавлені тієї урочистості, яка була притаманна йому, коли він сидів на коні. Біля вождя стояв молодий скіф. Це був той самий чоловік з єдиним золотим значком на шоломі, з яким вождь лагідно розмовляв раніше. Артем цілком поділяв симпатії вождя до цього чоловіка. Молоде, енергійне його обличчя з маленькими темними вусами й борідкою, ясні відверті очі і високий лоб — все це привертало до нього симпатії. Артем навіть глянув на Ліду — як ставиться вона до цього нового знайомця. Але Ліда була зайнята.

Побачивши на жердині, яка стояла серед намету і виходила в отвір угорі, невеличку блискучу бронзову пластинку, Ліда перша зрозуміла призначення цієї речі. Вона заміняла скіфам дзеркало. І Ліда, стоячи перед ним, уже поправляла волосся.

— Та гарна, гарна й так, — усміхнувся Артем.

Ліда зашарілася й швидко опустила руки, але старий вождь помітив і собі, як милувалася вона перед бронзовою пластинкою. Він засміявся і сказав кілька слів до молодого скіфа. Ліда остаточно зніяковіла й відійшла вбік, ближче до своїх.

Старий вождь, так само посміхаючись, запросив гостей сідати на килим. Вони охоче посідали, бо втома давалася взнаки.

— Добре. Але як же ми порозуміємося? На мигах дуже незручно, — сказав Іван Семенович. — Дмитре Борисовичу, може, ви спробували б вашою грецькою мовою?

— Та я майже забув її…

— Спробуйте. Це нам може стати в пригоді.

Дмитро Борисович погодився. Насилу підшукуючи слова, він повільно вимовив фразу. Старий вождь і молодий скіф були страшно вражені. Вони прислухалися. Археолог повторив свою фразу. Очі молодого скіфа радісно блиснули.

— Розуміють! — вигукнув Артем.

Молодий скіф уже відповів археологові. Дмитро Борисович сказав ще щось — і розмова зав’язалась. Не дуже легко, з великими паузами, коли замість слів доводилось говорити жестами, але все-таки розмова. Через кілька хвилин археолог, витираючи рясний піт з лоба, доповів товаришам:

— Старого вождя звуть Сколот. Цього приємного молодого чоловіка — Варкан. Вони обидва нам симпатизують і цікавляться нами.

Почувши свої імена в чужій мові, обидва скіфи по черзі кивнули головами. Потім вождь хлопнув у долоні. Через півхвилини служники внесли велику бронзову чашу і кілька маленьких чаш. Вождь урочисто вказав на чашу, запрошуючи гостей.

— Просить пити, — сказав Дмитро Борисович. — Цікаво, що там таке?

В чаші було вино, солодкувате й густе, міцне й запашне. Дмитро Борисович пив по краплині, намагаючись встановити його походження. Нарешті, він сказав:

— Безумовно, це не виноградне вино.

— А хто у цьому сумнівається, — відгукнувся Артем. — Коли ж виноградне вино бувало такого білуватого кольору?

— Артеме, не заважайте. Я думаю, що це та сама оксюгала, про яку є згадки в стародавніх істориків. Оксюгала — своєрідно оброблений і підсолоджений кумис.

— Чому кумис? — здивувалася Ліда.

— Цілком ясно. Такі племена, як оце, що належали до скіфів-кочівників, мали великі табуни коней. Та ми й тут бачили ці табуни. Скіфи-кочівники їли кінське м’ясо й пили кобиляче молоко. Готували з молока іппаку — такий сир. І з молока ж таки готували свої напої — наприклад, оксюгалу, яку ми, очевидно, і п’ємо зараз.

— Що ж, мені ваша оксюгала подобається, — витер губи долонею Іван Семенович. — Тільки, товариші, прошу не налягати на неї. Невідомо, чи не надто п’янюча вона!..