— Мене ображають… загрожують…

Він поклав голову на руки і гірко ридав. А Гуро стояв біля нього, великий і страшний, також стискаючи кулак. Я поглянув з жахом на Миколу Петровича: що це?..

Обличчя Миколи Петровича було дуже серйозне й задумливе. Нарешті він непомітно зробив мені знак, щоб я не втручався: мовляв, нехай заспокояться самі. Потім він підійшов до мене й сказав:

— У кожної людини бувають такі моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискують враження від сильних переживань. Ми надто напружено працювали весь час. Це, мені здається, бурхлива нервова реакція…

Але я помітив, що він говорив це не дуже впевнено. Тимчасом Гуро нахилився до Сокола й гримнув роздратовано:

— Та що, хіба я обіцяв вам слухати ваші скарги й дивитися, як ви тут сльози проливаєте, як немовлятко, чи що? Я сказав вам, щоб ви мене не чіпали. Вставайте! Не ховайтеся за сльозами. Ось я вам зараз доведу!

Він схопив своєю міцною рукою комір піджака Сокола. Вадим не чинив опору. Не підводячи голови, він усе ще плакав. А Гуро торсав його за комір, і тіло Сокола гойдалося в повітрі.

Я не витримав:

— Та що ви робите, товаришу Гуро? Спиніться! Це ж божевілля!

Але Гуро похмуро поглянув на мене й так само загрозливо відповів крізь зуби:

— Мовчи! В мене залишається вільною ще одна рука. І її цілком досить, щоб примусити тебе не встрявати до чужих справ!

В одчаї я кинувся до Миколи Петровича. Він стояв з дивним виразом обличчя. Губи його ворушилися, і він, мов уві сні, шепотів:

— Звісно, переможе Гуро. Хай він переможе!.. А втім… подивимося, може, краще, щоб переміг Сокіл… подивимося, подивимося…

Я схопив його за руку:

— Миколо Петровичу, що з вами? Невже й ви… теж…

Далі я не зміг нічого сказати. Ще секунда — і я заплакав би так само, як Сокіл. Щось задушливе підступило мені до горла…

Микола Петрович уважно дивився на мене. Очі його прояснювались. Очевидно, він опановував себе. Він поглянув ще на Вадима, на Бориса — і раптом, провівши рукою по лобі, кинувся до них:

— Борисе, залиште Вадима!

Гуро мов не чув.

— Борисе, ви розумієте, що я вам кажу?

Гуро скляними очима подивився на Миколу Петровича. Він усе ще стискав рукою комір Сокола.

— Негайно залиште Вадима, Борисе! Я вимагаю цього. Як смієте ви не виконувати мого наказу?!

Гуро мовчав. Я з острахом дивився на нього: так може поводитися тільки божевільний. Сльози підступили мені до горла, я стискав кулаки, щоб не заплакати. Такі чудесні люди — і так поводяться… Як це прикро, цього просто не можна перенести.

— Борисе, залиште Вадима, я наказую вам!

Рука Гуро поволі випустила Сокола, який так і лишився висіти в повітрі в неприродній позі, поклавши голову на руки. Він не переставав плакати.

— Ідіть сюди, Борисе! — голос Риндіна набув надзвичайної для нього владності. — Ви не маєте права доторкатися до Вадима. Я наказую вам. Чуєте?

— Чую, — глухо відповів Гуро.

— Ви обіцяєте мені?

Мовчання.

— Обіцяєте, Борисе? — повторив Риндін наполегливо.

І лише тоді Гуро тихо і якимсь байдужим голосом відповів:

— Обіцяю.

Риндін озирнувся. Погляд його спинився на циферблатах приладів, з якими працював Сокіл, вивчаючи інтенсивність космічного випромінювання. Брови його зсунулись. Швидким рухом він наблизився до приладів, кілька секунд зосереджено вивчав положення стрілок на циферблатах — і раптом звернувся до мене:

— Василю, ви все розумієте?

Він не вірив, очевидно, й мені. Він боявся, що і я збожеволію. Стримуючи сльози, що душили мене, я відповів:

— Все, Миколо Петровичу! Я не знаю тільки, що саме тут у нас робиться…

Тоді Риндін кинув ще один погляд на циферблати, на Гуро, що стояв у кутку, беззвучно розмовляючи сам із собою, на Сокола, що все так само сидів у повітрі й гірко плакав; потім він подивився в стелю, немов шукаючи чогось, відповіді на якесь запитання, і зробив, нарешті, мені рішучий знак рукою:

— Ходімо, Василю. Не можна гаяти й хвилини!

Ми швидко спустилися з ним до складу. Микола Петрович відкрив якийсь великий ящик, дістав звідти сірі, матові рулони з тонкого металу і дав їх мені.

— Несіть нагору до каюти. Швидше, хлопчику, швидше!

І, взявши два рулони, він потяг їх слідом за мною.

В каюті Сокіл все ще плакав, а Гуро стояв у кутку, ні на кого не дивлячись. Він і справді наче збожеволів.

З наказу Миколи Петровича я розгорнув перший рулон і вкрив металом усю бокову стіну каюти. Потім поверх цього шару я поклав другий і третій. Сірий матовий метал укрив усе. Микола Петрович закріпив його гвинтами. Повернувшись До мене, він розпорядився: