Прийнявши повість до друкування, П. О. Плетньов зауважив у листі до письменника, що головній героїні Галочці бракує життєво-реальних рис. У відповідь дружина Квітки Анна Григорівна розповіла, що Галочка—героїня реальна, з прихарківської слободи Гончарівки, що про її розум і красу люди розповідають легенди і складають пісні, а сам Квітка писав, що про Галочку йому повідомила «депутація» читачів, щоб він її описав у своєму творі. І все ж Квітка погодився з зауваженнями Плетньова, і в одному з наступних номерів «Современника» (1840, т. XVII, кн. 1, с. 107—112) був надрукований другий варіант закінчення повісті разом з приміткою П. О. Плетньова, де розповідалось про творчість Квітки і про повість «Щира любов».

Другий варіант закінчення повісті, який слід вважати канонічним, письменник вставив у рукопису перед першим варіантом. В кінці обох варіантів закінчення Квітка написав: «Кінець третьої книжки». Ось текст першого варіанта закінчення:

— Здрастуй, мій любезний приятелю, Олексію Петровичу, — крикнув Семен Іванович, убігши у хату, і кинувся його обнімати. — Як, — каже, — поживаєш?

— Спасибі богу! — сказав напротив і Олексій, що і зрадовався, побачивши його, а як здумав, що без нього тут совершилося, так у нього душа так і покотилася, і не зна, на яку ступити, і дума собі: «Буде ж тут усього доброго!»

— Де Галочка твоя? Чи здорова вона? Вже тепер певно вона моя! Ось, Петровичу, привіз тобі письма і від брата, і від дядюшки мого —

старшого брата отцевського. Тут тобі усе добре пишуть, — так сказав Семен Іванович, сердешний, веселенький, говорливий, і, не дожидаючи над собою біди, сів на лавку і став доставати тії письма.

— Не турбуйтеся, Семене Івановичу! — сказав старий. — Письма опісля прочитаємо... А може, ви хочете побачити Галочку?

— На, панотче, читай отсії письма, а я побіжу знайду Галочку, що ще, може, і не зна, що я приїхав. Знайду і приведу до тебе, а ти нас і поблагослови, як дітей своїх. Тепер ні у чім не буде замішки. — І хотів було бігти за Галочкою, так Олексій зопииив його, кажучи:

— Та не турбуйтесь, ви вже її ие знайдете, вона сама до вас вийде.— Та й кликнув: «Галочко, а вийди сюди, душко, на часинку!»

Галочка і увійшла... Семен Іванович кинувся було як стріла до неї, як — зирк!.. — ув очіпку!.. Його Галочка вже молодицею!.. Він так і стрепенувся, поблід як стіна ... і впав па стіл. Полежавши, скочив і до неї:

— .Галочко, що се ти наробила?

— Семене Івановичу! — сказала, поклонившіїся йому, Галочка,

ковтаючи сльози, що так від серця йдуть і душать її. Перш уп.оіо,

каже,— говоріть зо мною, як з мужньою жоною. Панотець мені' благословив, і я по моїй самій чистій волі вийшла за чоловіка чтюго, доброго. Він мене любить кріпко, шанує і жалує мене. Так після сьоіо

мені не приходиться ні від вас нічого слухати, ні спомшіатп, та й самії думки треба нам відганяти від себе... Прощайте, ще раз довелося вам сказати на віку!.. Забудьте усе і ие споминайте... Я вам розв’язала світ... Ви знайдете своє щастя ... а я!..

Сльози так і залили їй речі... Вона мерщій убігла у кімнату, зачинилась, і чути було, як защепнулась.

Довго Семен Іванович, припавши на стіл, плакав, ридаючи гірко... Далі скочив, обняв Олексія, поціловав його, кажучи:

— Прощай, Олексію Петровичу, иа вішпії віки! — Вдаривши себе рукою по голові, вибіг з хати ...

Тільки вони його й бачили і не чули ніколи про нього нічого...

Виїздив я на своєму віку чимало по світу! Був і у Змієві, і у Чугуєві. А другий кінець ще і дальше. Проїжджав Охтирку, до Лубен доїжджав, і в Прилуці жив. Там знав я сього Семена Івановича. Він вже відслужився у війську. Бусурмани-турки ноги йому прострелили, а лі-ву руку відрубали.

Раз, позакурьовавши люльки, лежали ми у його садку під липою; так я тут спитав його, через що се так його окалічили? Ііншій вернеться з війни цілісінький і ие осмалений, хоч і розказує, що і такі і такі городи брав.

— Я, друже, сам иа себе ськав смерті, — сказав Семен Іванович, здихнувши важко. — Не вспіла загоїтись нога, я вп’ять иа коня. Одтяли руку; поки вигоївся, стало замиреиіє... пішли мої думки геть!

— Через що ж таке ви ськали собі смерті? — спитав я.

— Через любов! — сказав він і здихнув ще важче та й задумався. Далі й каже:

— Я, друже, так любив одну дівчину, аж у Харкові, що трохи з ума по ній ие зійшов. Та й було ж від чого. Полюбив її — міри нема! Ну, так полюбив, що бачу, не можна мені без неї жити. Я подумав-подумав: «Що ж? Вона мене любить, розумна, я її скоро привчу бути панею, та ще такою, що лучче прирождеиних». Що ж? Не захотіла йти за мене! А щоб часом не піддатися, так вона без мене звінчалася аби з яким батраком, щоб мені світу собою ие зав’язати, щоб не соромити мене собою, і усеє прочее говорила.