Як же побачили, що стара Настя від такої жалібної пісні, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали співати інших.

Де ж був селезень,

Де ж була утінка?

Селезень на ставку,

Утінка на плавку.

А тепер же воли На однім плавку.

Та їдять же вони Дрібную ряску;

Ой, п’ють же вони Холодную воду.

Де ж був Василько?

Де ж була Мар’єчкз?

Василько у батенька,

Мар’єчка у свого.

А тепер же вони Ув одній світлоиьці.

Ой, п’ють же вони Зелене виио;

Та їдять же вони Дрібнії калачі,

У мед умокаючи,

Маком обсипаючи.

Та в неділеньку рано Чогось тоє та море грало;

Там Мар’єчка та потопала,

К собі батенька бажала.

А батенько та на бережечку.

Є човничок і веселечко:

«Потопай, моє сердечко!»

Та в неділеньку рано Чогось ює та море грало;

Там Мар’ечка та потопала,

К собі матінку бажала.

А матінка та па бережечку.

Є човничок і веселечко:

«Потопай, моє сердечко!»

Та в неділеньку рано Чогось тоє та море грало;

Там Мар’єчка та потопала,

К собі Василька бажала.

А Василько та на бережечку.

Є човничок і веселечко:

«Не потопай, моє сердечко!»

Далі дівчата, бачачи, що просватані собі сидять і опріч себе нікого не бачать і нічого, що біля них робиться, не чують, захотіли їх зачепити і повеселити та й заспівали:

Та в саду соловейко не щебетав,

Тим Василь Марусі не ціловав;

Як же соловейко защебетав,

Василько Марусю ноціловзв.

Тут усі зареготались на усю хату, і Наум иапавсь, щоб таки діти поціловались, а їм те і на руку ковінька!.. Далі дівчата, буцімто жартуючи, і заспівали:

Та ти, душечко, наша Мар’ечко!

Ламліте роженьку,

Стеліть дороженьку,

Щоб м’яко ступати,

Надвір танцьоватн.

З скрипками, я цимбалами,

З хорошими бояри ми.

Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нігде дітись: побігла мо-торніша із усіх, от таки Домаха Третяківна, до скрипника-та й прикликала його. Батечки! піднялися танці та скоки, так що ну! Набігла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хаті, а то й около вікон було багацько, так і з'азирають; а біля хати дівчата з парубками носяться: дівчата дрібушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матір’ю знай людей частують... Така гульня була, що крий боже! Троха чи ке до світу гуляли. Тільки Василь та Маруся нікого не бачили і дивовалися, що так швидко народ розійшовся. За голубленням та за милованиям незчулися, як і ніч минулася.

Не дай боже чоловікові печалі або якої напасті, то урем’я іде — не йде, мов рак, повзе. А як же у радості, то і незчуєшся, як воно біжить: як ластівка пропливе, Думаєш, один день пройшов, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем і з Марусею: усе укупці та укуп-. ці, як голуб з голубкою. І у город, і на місто, і до колисок, і на вгород, усе укупі собі ходять. І у монастир на богомолля укупці ходили, і молебень наньмали, що Мару-, ся обіцялася, коли буде посватана за Василя.

Тіки-притіки, аж ось і проводи! У сеє урем’я хазяїн висила хуру, і Василеві з нею треба виступати.

— Ох, нам лишечко,— скрізь сліз кажуть обоє.— Ми ж і не наговорились, ми й не надивились один на одного.., неначе сьогодні тільки зійшлися.

— Не плач, Василечку,— каже йому Маруся.— Ти у-дорозі і незчуєшся, як і спасівка настигне, тоді вернешся сюди, і будемо укупці. Гляди тільки, щоб ти був здоровий; не скучай і не удавайся у тугу без мене; а я, оставишся без тебе, рано й вечір буду слізоньками вмиватися..,

— Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! — каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька.— Нехай я на чужій стороні один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова і весела та дожидай мене. А щоб нам одрадніш було, так прошу тебе: вечірня зірочка як зійде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зірочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то мені одрадніш буде, неначе я дивлюся на твої очиці, що як зірочки сяють. Не плач же, не плач!