— Наум Семенович! Худо діло; треба поспішати як можна. Не поскупись найняти збіржу. Мені нічого і проходитесь, та треба поспішать.

Наум зараз шатнувсь, найняв збіржаника, і побігли що є духу з цилюриком додому.

Як оглядів цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став її розпитовати, де саме і як у неї болить. Так вона за кашлем і слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й каже собі тихенько:

— ОвваІ худо діло! — А Наум се почув та й руки опустив...

Кинувся цилюрик, і якомога поспіша та й кинув їй руду з руки, далі розв’язав пляшку, аж там усе п’явки, та й «поприпускав їх до боку. Поки се,, поки те діялось, Наум так, що ні живий ні мертвий; то піде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бідна Настя, і байдуже собі! Вона там коло Марусі і помага, і держись, і що треба робить,, і так справляється, що неначе і не . була недужа. Так-то велике горе і біда як постигне, то вже менше і забудеш, і не поважаєш його.

Управившись, цилюрик вийшов у сіни віддихнути. Наум пристав до нього з розпитками.

— Худо діло! — сказав цилюрик. Наум так і кинувся йому у ноги, і аж плаче, і говорить:

— Приятелю мій, Кондрате Іванович! Роби що знаєш, тільки не погуби мого дитяти! не положи мене, живого, у яму! Вік буду батьком рідним звати! Бери що хоч, бери усю худобу... тільки вилічи Марусю!..

Цилюрик аж заплакав і каже:

— Друже мій, Науме Семенович! Хіба ж мені не жаль своєї куми? Що б то я робив, щоб вилічити хрещену матір своїх діток? Та як нема божої волі, так наш братчик, хоч з дееятю головами, нічого не зробить!

— Так моїй Марусі не животіти? — аж скрикнув Наум.

— Один бог зна! — сказав цилюрик та й пішов вп’ять до недужо.!

Подивившись на неї і подержавши за жилу довгенько, каже:

— Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то ні об чім і журитись; здається, що скоро засне.

От і відступилися від неї тихесенько, щоб їй не мішати спати...

Так куди ж то!.. Тільки що ніби стала дрімати, як підніметься кашель, та прездоровенний; так і підступа під груди і дихати їй, сердешній, не дає: а тут і у бік знову стало шпигати.

Довго того розказовати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лічив, а то він і німця привозив; і той і масть до боку прикладав, і чого-то вже не робив!., так нема легше та й нема! і що далі, то усе гірш було.

Наум давав їм волю, що хотіли, робили; а сам, запершись, усе богу моливсь; впаде навколішки, руки лама; як вдарить поклон, та з півчаса лежить і усо молиться: «Господи милосердний! не осироти нас! Не піднімай від нас нашої радості! Ріши мене усії худоби, озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе, а пехпіі вона поживе на світі...» Далі й закінча: «Да будсть поли тпоя святая зо мною, грішним! Ти усе знаєш, ти лучче зробиш, чим ми, грішнії, думаємо!» Підійде до німця, просить, руки йому цілує... виніс скриньку з грошима, а мабуть, було у ній сот три рублів, і просить:

— Бери,— каже,— скільки хоч, усі озьми, усю худобу озьми, усього рішусь, у старці піду, тільки вилічи моє дитя; вона в мене однісінька... Без неї нащо іі мені жити?. Не буде мені ніякої радості... хто мене догляне... хто...—* та так і голосить.

Дарма, що німець, та й він заплакав, і хоч би тобі копієчку узяв. У останній раз як був, і вп’ять чого-то не робив, а далі сказав:

— Нічого не можна зробити! — 3 тим і поїхав.

Моливсь Наум, моливсь... і що то вже плакав! Так і

підпливе сльозами. Далі вийшов із кімнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свічечка, догоряє, перехрестивсь і на думці каже собі:

— Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грішних, і навчи, що нам робити і як тебе слухати? — Та з сим словом і пішов.

Йде і за сльозами світу не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дівка, у три дні як занедужала, а вже й на божій дорозі.

Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь і, кріплячись, щоб ие плакати, через велику силу каже Марусі:

— Доню, запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров’я?

— Я сього хотіла прохати... та боялась вас потурбувати... І вже здоров’я!.. Хіба спасения душі... коли б тільки швидше...— ледве промовила сеє Маруся.

Кинулася Настя хату прибрати і сіни упорати, а Наум засвітив свічечку і ладаном покурив; аж ось і батюшка прийшов.

Поки Маруся сповідалася, Наум із Настею і хто ще був у них із сусідів вийшли у сіни. От Настя і каже мужикові:

— Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже«зовсім вмира, коли привели панотця?

— ІДо Жі стара, будемо робити? — здохнувши тяжко, скгткіп І Глум.— А яково ж би нам було, якби вона вмерла б(\ч ікжаяііія?

Та що бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Що тільки сьогодні четвертий день, як гаразд і занедужала...

— Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма, що вона вже на ладан дише.

Сказав Наум та й відійшов, гірко заплакавши, і каже собі тихенько: «І коли б то господь послав мені скло милость! Воля твоя, господи!»