Тут панотець кликнув, щоб усі йшли у хату, буде ЇЇІ причащати. Наум, тільки сам живий та теплий, ще здужав підвести її до святого причастя... Маруся прийняла тайни Христові, як янгол божий; потім лягла, перехрестилась, підвела очиці угору і веселенько проговорила:

— Коли мені... така радість тут... після святого причастя... що ж то буде у царстві небеснім? Прийми і мене, господи, у царство твоє святе!—Панотець, посидівши ї поговоривши дечого з письма, пішов додому.

Трошки погодя, чують, що кашель в Марусі ніби перестав і вже вона хоч і не стогне і буцімто спить, так у горлі стало дуже хрипіти, а у грудях аж клекотить...

От Настя і каже до старого:

— Та, єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.

— Мовчи та молись богу! — сказав їй Наум, а сам аж труситься.— Тепер,— каже,— янголи святії літають над нею. Страшний час тогді настає, як праведна душа кончиться. Нам, грішним, треба тільки молитись богу!

— Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.

Так казала Настя, не бачачи своєї біди, а Наум знав добре усе і знав, що до чого і після чого що йде, та й каже:

– -- Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо!

Далі засвітив страшну свічку, поставив перед образами, а сам пішов у кімнату... і що то вже моливсь богу!. Куди-то не обіщавсь іти на богомолля! Скільки худоби роздати на церкви, старцям...

Як ось Маруся таки дуженько промовила:

— Таточку!.. Матінко!., а підійдіть до мене.

От вони й підійшли. Наум бачить, що Маруся зовсім змінилась на лиці: стала собі рум’яненька, як зоренька перед сход сонця; очиці як ясочки грають; веселенька, і від неї неначе сяє. Він знав, до чого се приходиться,: здригнув увесь; скріпив серце, а сльози знай- глита та думкою тільки так помоливсь: «Час прийшов..* господи, не остав мене!..»

Маруся їм і каже:

— Батеньку, матінко, мої ріднесенькії Простіте мене, грішную!.. Попрощаймося на сім світі... поки бог зведе нас докупи у своїм царстві.

Тут стала їм руки ціловати; а вони так і розливають? ся, плачуть і її цілують. От вона їм і каже вп’ять, та тай веселенько й усе усміхаючись:

— Спасибі вам, мої ріднесенькі, що ви мене любили!., і кохали мене... Простіть мене, може, коли вас не послухала... або сердила... Мені бог гріхи простив... простіть і ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се гріх... та пом’яніть мою грішну душу,., не жалуйте худоби: усе земля і пил... Годі ж, годі, не плачте ж... Бачите, яка я весела.., там мені буде прехороше!.. Коли-небудь треба і вмерти.., Ми недовго будемо різно: там год — як часиночка... Бачите, я не жалкую за вами... бо скоро побачимось... Васи... ох! Василечка мого як побачите, скажіть, щоб не вбивавсь... скоро побачимось... Я його дуже, дуже любила!.. Горішки мої положіть мені у руку, як помру; а платок... верніте йому... А де ви? Я щось вас не бачу... Таточку! Читай мені... голосно молитви... а ти, матіночко... хрести мене... По-бла-го-словіть же... мене...

Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним і слова сказати; а він що скаже слово, та й заллється сльозами, переплаче та вп’ять чита. Настя чи перехрестила двічі та й знемогла і тут же впала. Сусіда подала Марусі у руки свічку і вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати... От вже і гласу її не стало чути... Наум нахиливсь та над ухом їй голосно чита: «Вірую во єдиного бога» та «богородицю»... а се вона — зирк очима та й сказала голосно: «Чи ви чуєте?., Що се таке?» Наум впав навколішки і каже:

— Молітеся усі! Янголи прилетіли по її душу!

Далі Маруся ще спитала:

— Чи ви бачите? — Та й замовкла... здохнула важко.., тільки й промовила:

— Мати божа!., прийми...— і успокоїлась навіки!

Наум скочив, сплеснув руками, підняв очі вгору і стояв

так довгенько. Далі пав перед образами навколішки і моливсь: «Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цілий вік ти мене миловав, а на старості, як мені треба було у землю лягати, послав ти мені таке горенько!.. Укріпи мене, господи! щоб я не согрішив перед тобою!»

Кинувся до Марусі; припав до неї, виціловав їй руки, щоки, шию, лоб і усе приговорює:

— Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав’яла ти, як садовий цвіточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитині жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новім світі, меж янголами святими; знаєш, як мені тяжко, як мені гірко без тебе: молись, щоб і мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радості більш!! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатрували, обнімали...

Він би й довго коло неї вбивався, так тут сусіда підійшла та й каже:

— Пусти, дядьку, вже ти її не піднімеш; а ось прийшли дівчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.

Наум став над Настею, вп’ять гірко заплакав та й каже:

— Уставай, мати! Дружечки прийшли, нехай убирають до вінця нашу молоду... а я піду лагодити весілля!..

Пришедши він до панотця, не зміг і слова сказати, а тільки що плаче, так що й господи! Піп зараз догадавсь, та й каже: