— Дрозде, наливай!

Дрозд став обережно наливати до дерев’яних кубків.

Нечай підніс чарку.

— На ваше здоров’я!

Отець Пристальський ковтнув горілку, рішив, що добра, і так вирішив свою власну майбутність.

— Я казав вам, отче. А тепер закусимо, чи повторимо?

— Як то кажуть? По першій не дишуть.

— Дрозде, наливай!

— На здоров’я!

Отець Пристальський не звертав уваги, що Нечай робить із своїм напитком. Коли б був стежив, був би помітив, що Нечай не дуже то сумлінно дотримує йому товариства. Для нього ж самого по цілоденному напруженні, страху, їздах, холоді горілка була, наче бальзам на рану. Отець Пристальський підбадьорився, думка почала працювати краще, кров кружляла живіше. Він поглянув на Нечая, затер руки, перехилився в бік полковника і, підносячи палець угору, промовив:

— А по другій не закушують.

— На здоров’я!

— Дай, Боже. Я до тебе, полковнику, від владики. Владика...

— А може б тепер чим закусити? — перервав йому Нечай. — Тут є добра вуджена риба, тут правдива чернігівська ковбаса з часником, тут київська ковбаса. Вибачайте, панотче, що нічого іншого нема, але що ж, чоловік сам, як палець, життя тверде, вояцьке. Годі! А що, добра ковбаса? Милости просимо, не гордіть, панотче. Вип’ємо?

— Дай, Боже, здоров’я! — відповів отець Пристальський, вихиляючи нову чарку.

Горілка вже почала розбирати його, вдарила до голови, розв’язала язик і він, забуваючи про свою місію, зачав говорити, що йому на язик прийшло.

— Ти, пане Нечаю, незвичайна людина. Не розумію, що вони всі мають проти тебе. Але панна Христина ще не монахиня, ще не черничка, вона ще могла б вийти з манастиря, коли захотіла б. Від неї це залежить.

— Від неї? А в котрім манастирі вона?

— В Панянськім Печерськім.

— Я так і думав.

— Нічого. Завтра поїду та з нею поговорю.

— Не знаю тільки, чи завтра буде безпечно туди їхати.

— Чому?

— Бо на завтра там обшук заповіджений.

Руки отця Пристальського задрижали і він повторив:

— На завтра...

Тепер пригадав собі бідолашний протодиякон, із чим його післали до Нечая.

— Владика просив... — почав, але Нечай перервав йому знову:

— Щоб я приїхав до нього, правда? Гаразд. Поїдемо. Ось іще по чарці на дорогу.

Отець Пристальський наново віджив, бо все складалося так гладко, що гладше й не могло. Вихилив чарку, поправив бороду та глянув із подивом на Нечая.

— Пане Нечаю, владика не любить пиянства і гостро карає за це. Я хотів би ще чарочку вихилити з тобою за спільну дружбу.

Нечай підвівся. На устах мав усмішку, але сірі його очі були холодні, як січень надворі. Нахилився над Пристальським.

— На дружбу, панотче, треба заслужити. Чим же ви заслужили? Тим, що вислали Христю в манастир?

Пристальський мовчки видивився на Нечая, вирячивши очі. Горілка била йому в голову щораз більше, все пішло ходором і давніший страх повернувся. Встав із крісла, але світ йому закрутився ще більше, так, що мусів спертися на стіл.

— Але тепер, пане Нечаю, я заслужу на дружбу.

— Побачимо — засміявся Нечай. — Хто зна, може вже запізно. Дрозде!

Дрозд увійшов.

— Мої санки готові?

— Готові, полковнику.

— А тамті?

— Візник упився так, що світу Божого не бачив. Ми відіслали його й коні додому.

— Гаразд. Поможи отцеві надягти шубу.

На холодному повітрі отцеві Пристальському стало значно гірше; він мало пам’ятав, що з ним твориться, куди вони їдуть. Коли висіли з саней, два козаки мусіли вести його по сходах, при чому він постійно повторював іще різні нісенітниці про дружбу і приязнь.

Так увійшли обидва до митрополичої кімнати.

Нечай пустив наперед отця Пристальського, а сам поступав поволі за ним, держачи в руках шапку та злегка побрязкуючи шаблею.

Митрополит підвівся. Коли побачив, у якому стані отець Пристальський, затрусився і зблід.

— Високоппп-реосвященний! Ось тут є пан Нечай, що я при-и-и-віз. Він...

Але митрополит кликнув на своїх:

— Візьміть отця Пристальського, покладіть у гостинній кімнаті та залишіть мене з полковником.

Як залишились обидва самі в кімнаті, митрополит підніс очі на Нечая.

— Цього сорому міг ти мені заощадити, полковнику. Я й так маю доволі турбот.

Очі Нечая були холодні, як сталь.

— Чи моя в тому вина?

— Чого ти хочеш?

— Я не прийшов сюди тому, що я щось хочу. Це ви, владико, хотіли мене бачити.

— Я хочу, щоб ти занехав обшуків манастирів.

— Це вже неможливе, владико. Як ми цього не зробимо, то зробить це чернь і тоді буде куди гірше.

— Чернь можна розігнати.

— Чернь, владико — наші люди. Ми проти неї не підемо. І що люди говорили б, якби ми так лишили озброєних ляхів за нашими плечима?