— Але жінки, діти...

— Київський полк готовить для них житла й харчі.

— Чому тоді не веде цього Кричевський, що київським полковником, тільки ти?

Нечай здвигнув раменами.

— Як вам, владико, відомо, Кричевський сам недавно перейшов до нас. Тим то йому не було б це зручно. Подруге, як київський полковник він може частіше мати діло з владикою. Тому гетьман рішив доручити це мені. Потретє, я хотів цього.

— Знаю. Ти вчився в київській колегії?

— Так.

— Отець ректор Ґізель про тебе дуже добре говорить.

— Тому отець Ґізель у манастирі, натомість отець Пристальський — права рука владики.

— Був. Уже не буде.

— Кому буде з того кривда?

— Піде на село.

— Прошу дати мені його, владико. В Тульчині священика немає, в інших містечках та селах також. Князь Вишневецький багатьох замучив минулого року. Отець Пристальський буде мати курей та качок більше, ніж зможе з'їсти.

— Не зробиш йому кривди?

— Бог із ним, владико. Не хочу я його кривди.

— То нехай їде в Тульчин, в Немирів, чи де йому місце призначиш, коли так. Даси йому підводу?

— Дам і поможу.

— Так кажеш, що обшуків манастирів ти не можеш спинити?

— Ні, владико. Але...

— Але що?

— Але вийшло ще щось інше. Як із тим буде, годі ще знати.

— Що таке?

— Чернь стала сьогодні ввечорі шукати по заможніших домах за шляхтою.

Митрополит поблід.

— Кажуть, що познаходили поляків і повели до Дніпра. Ті, що попадуть у мої руки, будуть безпечні за життя, але тамті пропали.

Митрополит повернувся, став перед різьбленим хрестом, що стояв між двома свічками на малім столику. Мовчав довго, може в думках молився, але устами не рухав. По хвилині такої мовчанки глянув на Нечая.

— Не можна б їх із рук черні вирвати?

— Ні.

Митрополит підступив до Нечая.

— Чи ти знаєш, що їх кров спаде на мою душу?

Нечай не відповів нічого.

— Коли б я Христі не післав був у манастир, не було б того всього.

Нечай і дальше не обзивався.

— Приїжджають комісари. Під їх опікою ці люди могли б повернутися в Польщу живими. А так...

Нечай мовчав.

— Кожна людина може згрішити: і проста, і священик, і митрополит. Тільки як митрополит согрішить, тоді і Господня кара більша і покута більша. Признаюсь тобі, так я согрішив, пане Нечаю, бо використав час, у якому тебе не було, щоб Христю намовити в манастир. Але я, полковнику, не злий чоловік. Я хотів би всім добра. Я подбаю якнайскоріше направити зло, яке я тобі зробив. Віриш мені?

— Хочу, владико.

— Побачиш, що все буде добре та що своєму владиці треба вірити. Нехай тебе Господь має в своїй опіці. Казали мені люди, що ти не дав знущатися над пійманими поляками. За те, що милосердний ти для свого ворога, нехай тебе Господь благословить!

Як Нечай із своїми людьми в'їжджав на манастирське подвір'я Панянського Печерського манастиря, на порозі, на східцях застав нерухому, наче закам’янілу постать матері-ігумені.

Нечай зіскочив із коня та з шапкою в руках підійшов до монахині.

— Христос раждається!

— Славіте Його! — відповіла ігуменя. — Полковник Нечай?

— Так, преподобна ігумене.

— Всі жінки з дітьми зібрані в кімнаті. Їх небагато. Мусиш їх узяти?

— Чи будуть вони безпечні тут, коли сторожу здіймуть?

— Думаєш, що є такі, що на манастир руку піднесуть?

— Не знаю. Рішіть самі, Преподобна ігумене. Хочете їх оставити, я вам їх оставлю, хочете, щоб узяти, візьму. Мені йде про озброєну шляхту, що криється по чоловічих манастирях.

— То чого ж ти, полковнику, сюди приїхав?

— Я хочу бачити Христю.

— Владика з нею тепер говорять.

— То я зажду.

— Добре.

Нечай поглянув в очі ігумені і аж здригнувся. Таким кам’яним холодом віяло від неї, від її погляду, від її слів, що жаль стиснув Нечая за горло, коли подумав, що Христя живе тут і мусить жити таким життям, як черниці. Нагло згадав щось. Повернувся, підійшов до свого буланого, витягнув із шкуряної торби два набиті гаманці та підійшов до ігумені.

— Прийміть це від мене, будь ласка, на манастирські потреби.

— Спасибі, Бог заплати! — відповіла ігуменя, держачи обидві калитки. — Це срібняки?

— Ні, червінці.

— Спасеть же Біг тебе — повторила ігуменя. — Буде за що не тільки перезимувати та їжу придбати, але й у церкві направи поробити.

Нечай гірко всміхнувся:

— То ви, не маючи самі що їсти, ще ляхів перетримували?

— Христос велів любити ближніх, навіть ворогів.

Нечай, не маючи відповіді, глянув безрадно кругом і побачив, що Кривенко та ще дехто з козацької старшини прислухались до розмови.