Шрифт:
— Даниле, досить того!
— Ой, Христе, не досить, не досить!
— Я того не хочу слухати!
— В манастирі немає: хочу, не хочу. Мусиш.
— Чи ти не можеш бути трохи милосердним для мене?
— А ти для мене була?
— Може я також терплю. Може більш, як вам усім здається!
— Знаю, що терпиш, тому я тут, щоб тобі помогти.
— Як ти можеш мені помогти?
— Заберу додому.
— Мене?
Очі в Христі були вистрашені, руки затиснені.
Нечай не відповів, тільки глянув на неї і усміхнувся. І нагло щез страх і радість бризнула з очей Христі. Сльози потекли по лиці скоро, скоро, одна за однією і вона повторила:
— Мене ?
Нечай знову всміхнувся і кивнув головою.
— Тебе.
Але личко Христі наново обкуталось тінню.
— Це не може бути, Даниле. Що ти сам подумав би про мене? Сьогодні прийде один і каже те. Я роблю. Завтра прийде хтось інший і скаже щось інше і я знову маю робити. Я, Даниле, не з воску. Я поклала велику віру в те, що мені говорили. І ти думаєш, Даниле, що це було добре мені сьогодні бачити владику й чути щось зовсім інше? Що вчора було чорне, сьогодні стало біле. Як це розуміти? Що про це думати? Де відповідь?
— Є відповідь на це, Христе. Є. Владика така ж смертна людина, як усі інші. Але він сьогодні став на справді великим у моїх очах, більшим, аніж колинебудь був, тому саме, що не завагався признатись, що помилився. Ти чула, що він сказав до моїх людей сьогодні? Що він прозрів. Тим він не менший, а більший став у моїх очах, благородніший, гідніший своєго високого післанництва.
— Сестрице — відізвався, повертаючись до черниці, що сиділа нерухомо в куті розмовниці. — Могли б ви сказати матері-ігумені, що ми її хочемо бачити?
Увійшла ігуменя, все ще держачи хустку, цупко накинену на плечі.
Нечай підвівся із стільця.
— Преподобна ігумене! Христя їде до своїх батьків.
Ігуменя кивнула головою і легка усмішка перебігла їй на устах.
— А я до вас, мати ігумене, маю ще одне прохання. До владики і до вас. Призвольте зробити ту честь брацлавському полкові, щоб став патроном і опікуном вашого манастиря. Доки ми житимемо, будемо горді з того, що в свою опіку взяли такий манастир, як ваш.
Христя крізь власні сльози запримітила сльози в очах ігумені. Але та швидко схилила голову й відповіла:
— Це наш владика може рішити, не я.
— І ваш владика вже рішив — почувся голос за ними.
На порозі стояв митрополит. Його очі ясніли. Хрест тримав твердо в руці.
— Пришлю тобі, пане Нечаю, грамоту, що брацлавський полк стає ктитором і благодітелем оцього Богу любимого манастиря. Нехай тебе Господь провадить, полковнику, і тебе, Христе.
Нечай похилився поцілувати руку владики, потім ігумені.
Коли Христя підійшла до ігумені, щоб також поцілувати її руку, та поцілувала її в чоло і сказала:
Нехай Господь вас хоронить! Мало таких людей на світі, як ви обидвоє.
Вийшли обидвоє щасливі й радісні. Хмара шапок полетіла вгору, як підходили до брацлавців.
— Славааа! Слава! Слава!
— Дякую вам, панове товариство! О, а де ж ти сани підібрав, Дрозде?
Дрозд усміхнувся, але Христя побачила, що сльози мав в очах.
Санки навернули. Нечай уклонився шапкою на всі боки. Митрополит стояв на східцях і хрестом благословив.
Морозний вітер ударив в обличчя Христі. Коні стали порскати бадьоро.
— Гей, Христе, який цей світ гарний!
Христя щільніше притулилася до Нечая.
— І я його знову буду бачити і ним тішитись?
— Так — засміявся Нечай.
— Із тобою? — Христя глянула йому в очі.
— Еге ж, Христе.
Нагло Христя схопилася на санках і сплеснула в долоні.
— А що ж отець Пристальський скаже?
— Нічого.
— Чому?
— Бо його немає тут.
— Що з ним?
— Владика вислав його на парохію в Брацлавщину.
— Чому?
— За п'янство.
Христя глянула Нечаєві в очі.
— Це також, напевно, твоє діло! Ти негіднику якийсь!
Але в очах замість докору були безмірна радість і кохання.
Вогняний люд
Ще зима не минула, ще не розкувалися льодом закуті ріки, ще не переставав Кисіль із комісарами говорити, як завжди красномовно, про мир і вольності, а вже польські війська підсунулись аж під Кам`янець.
Полковник Стрижевський із двома тисячами — вибраної кінноти напав на сотні черкаського полку, які розташувались були між Кам`янцем і Баром, відштовхнув їх поза Бар і сам заїхав несподівано Бар, що його з такою втратою крови здобув був Нечай минулого року.