Головна сила мала залишитись, де була, себто в Чигирині, Корсуні, Черкасах. Вона мала служити опертям для тієї частини, що мала рушити в степи, мала за мету стримати повстанські рухи в самій Україні і в потребі дати поміч тим частинам, які йшли на Січ.

Провід над військом, призначеним до походу в степи, доручено на виразне бажання великого гетьмана його синові Степанові Потоцькому, деражинському старості.

Глумлива усмішка вибігла на уста Кричевського.

— Переполовили вже силу — подумав — але обидва гетьмани ще далі разом.

— Ґрунт — фамілія — почув за собою слова, півголосом вимовлені.

За ним стояв Виговський, секретар при козацькому комісареві, добрий приятель Кричевського. Кричевський високо цінив розум Виговського.

— Є вже дві армії і є два гетьмани. Що ти зробив би, полковнику?

— Я?.. — аж підніс голос старий вояк.

— Так. Є два гетьмани і два війська. Що ти зробив би?

— Дав би одну армію одному, другу другому. Правда?

— Хіба. Хоч...

— Хоч із діленням вашмосць не погоджується. Нічого. Вони їх іще більше поділять.

— Як то?

— Слухай, вашмосць, далі.

І справді на раді виринуло тепер питання, як вирядити цю частину армії, що її приділено молодому Потоцькому. Після довгих нарад вирішено поділити її: кінноту вислати степом, а реєстрових козаків Дніпром на байдаках, які приготовано, щоб постачали харчі для армії, коли вона рушить униз Дніпра. Коло Кодака, твердині, яку так сквапно відбудував і так могутньо укріпив покійний гетьман Конецпольський, мали обидва відділи злучитись і тоді почати спільні воєнні дії.

Хоч і як настоювали польовий гетьман Калиновський та з ним разом князь Корецький, пан Сєнявський і інші, щоб обидва відділи вислати разом суходолом, не розбиваючи їх на частини, гетьман Потоцький не поступився і поставив на своєму.

Так замість цілої армії, яку виставила Польща, мала йти в похід тільки її частина, і то поділена на два менші відділи:

— Що ти на те, полковнику? — запитав Виговський, коли обидва знайшлись у квартирі Кричевського.

— Нічого доброго це не ворожить.

— Кому? Нам, чи їм?

Кричевський поглянув на Виговського. Повторив, надумуючись: “Нам, чи їм?”

— Ну, полякам, чи нам?

— Нам, чи їм? їм, чи нам? — повторив і ще раз Кричевський і глибока борозна на його чолі ще більш поглибилася. Раптом його тверде вояцьке обличчя прояснилося, випогодилось, наче помолодшало.

— Не нам, тільки їм — відповів із притиском.

Виговський простягнув йому щиро руку.

— Тоді я вашмосці ще одну справу мушу виявити.

Присунувся до Кричевського із стільцем і знизив голос:

— Сьогодні зранку спіймали раненого Нечая Данила й недавно привели до обозу.

Кричевський подався взад, як від удару.

— Спіймали Нечая? Де?

— Десь у степу, по тому боці. Кажуть: зрадою. Вертався на Січ. Сам із джурою.

— То він тепер тут?

— Тут у Корсуні.

Кричевський неспокійно заходив по кімнаті.

— Ранений?

— Здається. Кажуть: люто боронився.

— Що вашмосць на це? Щоб я з цілим полком мав рушити на варту, він мусить бути вільний. Де він?

Виговський, куди більше опанований і холодний, спинив його.

— Чекай, вашмосць полковнику. Ми обидва їдемо з молодим Потоцьким і мусимо там бути. Нам не вдасться справа. Зате залишається Красносельський. Із ним я вже домовився. Він буде ним опікуватись.

Кричевський глянув якось дивно на Виговського.

— Гляди, вашмосць! Щоб не завів! А то я не простив би цього ні йому, ні вашмосці.

— Красносельський — певний. Його драгунія тут залишається.

— Я дав би собі руку відтяти, щоб вирвати давнього друга з цих проклятущих рук.

— Не гарячися, полковнику. Я вірю твердо, що Красносельський не заведе. Він має скрізь найлегший доступ, бо споріднений із паном Чарнецьким.

— Так? Я й не знав.

— Його сестра вийшла недавно за Чарнецького.

— В такому випадку... Може ліпше когось іншого пошукати.

— Ні, ні. Красносельському я вірю. Будь, полковнику, спокійний. Що буде можна зробити, зробимо. Я іду зараз до Красносельського.

— Йди, вашмосць.

— Піду. Ще лиш одне. Що вашмосць думає робити, полковнику?