— Так кажеш, що Хмельницький його полковником наставив?

— Так кажуть.

— Це полковник! Не то, що наш Одживольський.

— Шкода, що попався в такі руки. Ледве, чи живий вийде.

— А ми?... А ми навіщо тут?

— Ми?.. — В голосі вчувалось велике зачудування.

— Ми. Ти і я і всі. Невже ми дамо йому загинути?

— Що ж нам робити?

— Не знаєш? Степ ось тут. На ньому недалеко наші!

— Тсс! Цить! Хтось іде.

Перед повіткою заворушилось. Нечай почув тупіт коней, нові голоси, хряск сідел, брязкіт зброї. Хтось говорив по-польськи.

— А цо там, хлопци?

— Нічого нового, пане полковнику.

— Єнєц єст?

— Є, ваша милосте.

— Ґдзє он?

— Тут, у повітці.

— А де поручник Красносельський?

— Тут, на квартирі.

— Скажи йому, що я чекаю.

За хвилину Красносельський був при ньому.

— Мосці поручнику. Візьмеш свою корогву і заведеш єньца перед пана гетьмана. Потім зголосишся у пана Гдешинського і з ним поїдеш на роз’їзд.

— Слухаю — відповів Красносельський. — Кому передати в’язня?

— Передай панові Яскульському. Ним вони сьогодні трохи побавляться. Ге-ге!

Голоси віддалилися. Далекий тупіт коней указав Нечаєві, що пан Одживольський від’їхав. На подвір’ї настала метушня. Вояки напували коней, накладали сідла, стягали зброю. Чути було біганину, лайку, скимління коней, що бились із собою.

Дрантиві двері до повітки заскрипіли і Нечай почув, що хтось тихим голосом промовив:

— Пан Нечай?

— Я тут.

— Слава Богові! Слава Богові! Довго я наклопотався, поки добився варти при тобі, пане полковнику. Я Красносельський, поручник драгунів. Віддавна вже хотів я вашу милість видобути з опресії.

Говорячи оце, зручно поперетинав кинджалом шнури, якими перев'язано Нечая. Після того вийшов.

Нечай випростався і зрадів, коли відчув, що сили не покинули його. Красносельський вернувся скоро, несучи з собою верхній одяг, шаблю та пістолі. Коли Нечай переодягався, Красносельський не переставав говорити:

— Їх милості Виговський і Кричевський дуже побивались за тобою, полковнику. Їм то я обіцяв, що буду тебе охороняти. Вони, то є пан Потоцький та інші, довіряють мені, бо я доводжуся шурином Чарнецького. Але все таки тяжко мені було добитися, щоб тебе мені передали. Вже хотів силою тебе відбивати.

Нечай припоясував шаблю. Був готовий.

— Їдемо? — спитав.

Виїхали на дорогу і на велике здивування драгунів, замість до гетьманської квартири, рушили в напрямку на Чигирин.

Зараз за містом задержали їх стійки. Серед нічної темряви розлягся гострий голос:

— Стій! Хто йде?

— Свої! Свої!

— Клич?

— Куля.

— Проходь!.. А, то, вашмосць, пане Красносельський!

— Чолом! Чолом! Куди так?

— На роз’їзд.

Минули стійки й патрулі. Місто залишилося позаду. З усіх боків огорнув їх степ. Вітер ударив в обличчя Нечаєві. Приніс подув волі, спокушував бойовим настроєм. Серед широкого степу Красносельський спинив відділ.

— Панове молодці! — крикнув, як драгуни згуртувалися ближче. — Ми визволили полковника Нечая. З ним їдемо до пана Хмельницького. Не будемо рятувати панів, ані їхньої Польщі. На погибіль їм! Реєстрові козаки вже перейшли. Хто нашої віри, нашої крови, тому місце не тут, тільки там! Нехай живе гетьман Хмельницький! Нехай живе полковник Нечай!

— Слава! — залунали радісні оклики з усіх боків.

Нечай простягнув руку Красносельському.

— Друзі — звернувся до драгунів. — Польські гетьмани гинуть і мусять згинути. Вони й усі ті, хто з ними! Є один гетьман для нас від тепер — пан Хмельницький! Є одна Отчизна - Україна! Слава нашому гетьманові!

— Славааа!

Знову драгуни сформувались у справну маршову колону, простуючи на південь. Довкола пожежі загравами вбирали небо. Самітні димарі чорніли темними бовдурами, обгорілі дерева здіймали до неба обнажені гілляки, а вітер степової ночі розносив запах згарищ та руїн.

Довгий час їхав Нечай мовчки. Переживання останніх днів, непогоєні ще належно рани, недоїдання, втома, несподіване й нагле привернення волі — все це приголомшило козака. Водночас стали насуватися нові питання. Нечай зрозумів, що стоїть перед новим важливим рішенням.

— Що робити?

Йти на південь, щоб якнайскоріше получитися з Хмельницьким?

Нечай перейшов тверду військову школу і на Січі, і на полях Франції, Німеччини та Чехії. З усього, що почув, виніс переконання, що молодому гетьманичеві не повезло. Якщо йому не повезло, то й поміч Хмельницькому тепер непотрібна. А тут у сусідстві коронного війська він міг би віддати неоціненні прислуги козацтву, міг би, хто зна, чи не вирішити долю всього змагання. Оточити польських гетьманів, зривати мости, псувати дороги, відтяти зв’язок, не допускати вісток, перервати довіз харчів і довіз муніції, навести страх і замішання в ряди головного корпусу польського війська — ось його найближчі, безпосередні завдання.