— То так! — сердився. — Отакі то вони, ці ляхи! Однією рукою гладять, усе обіцяючи, все прощаючи, щоб їх тільки не займати, а другою мордують і нових наємників на нас насилають! З одного боку солодкі слова Кисіля, з другого вчинки цього князика! Чекайте, такі сини! Доволі мені вже цього! Знайду я цього князя хоч би й у Варшаві! Чорнота! На завтра проголосити загальний похід!

— Слухаю, батьку!

Шум пішов по світлиці і тріскання шабель.

— Задніпровські полки вже рушили. Їм назначено шлях на Паволоч. Підемо туди й ми! Не хочуть миру, будуть мати війну! Не хочуть згоди, будуть мати меч. Виговський! Вишли до Кривоноса письмо, що поміч надходить. Нехай стримує князя, доки зможе.

— Гаразд, гетьмане!

— Польща! Польща! Яка тут Польща?.. І цей князь, що так наших братів катує, тільки що в ляшка перевернувся. Та й той старий лис із Гощі, що мирити хоче, також ляцьким салом обріс! Чекайте, ви! Почуєте нашу козацьку руку!.. Ага! Є ще той ігумен Ласко в нас?

— Жде на відповідь, гетьмане — відповів Виговський.

— Жде на відповідь? — гримнув гетьман. — Тим часом між усім військом нишпорить, усюди свого носа пхає, скрито таємничі наради проводить!.. Жде на відповідь? Добре! Виписати йому листа на голій шкурі, але такого, щоб довіз до свого пана Кисіля! Джеджалію!

— Слухаю, батьку.

— Займешся тим! Двадцять п’ять нагаїв, але таких, щоб і за місяць Кисіль їх прочитати міг! — Пам’ятай! Він думає, що, як він чернець та ігумен, то все йому вільно! Все вільно, але зраджувати рідний край — ні!

— Все ж таки він чернець та ігумен — відізвався хтось із гурту.

— Забуський!.. — У голосі гетьмана чути було нестримний гнів. — Забуський! Це перша нагорода за зраду. Затям це!

Забуський умовк.

...Дороги вбирає палями, катівні по майданах заводить. Очі вертить!.. Даниле! — звернувся до Нечая.

— Рушаєш завтра вдосвіта! Шляхом на Умань, Немирів, Бар. Заки ми дійдемо до Паволочі, Бар мусиш узяти.

— Заки до Паволочі дійдеш, батьку, Бар буде наш.

— Бар сильна твердиня — завважив дивним голосом Забуський.

Гетьман удруге змірив його очима.

— Тому я Нечая там посилаю, не тебе. Отже, Даниле, заки до Паволочі дійдемо, Бар мусиш узяти.

— Слухаю, батьку.

— ...Золота свобода! Шляхетська сваволя! Привата! Фортуни! Дам я вам ваші фортуни! Дам я вам ваші панства! Лисовець! Пхни посланця до Білої Церкви, до Гирі, щоб, на нас не чекаючи, вже рушив на поміч Кривоносові.

Розсерджений гетьман в одній хвилині порушив цілу Україну, підняв на ноги сотні тисяч, щоб повести їх у нищівний похід.

Вешняк, чигиринський полковник, що любувався в книжках, наблизився до Нечая і промовив шепотом:

— Зевес з Олімпу громи шле...

Гетьман скінчив видавати прикази. Полковники та інші старшини стали збиратися до відходу.

Але гетьман затримав їх.

— Ще одна справа, панове товариство.

Очима шукав по світлиці, поки не спинився на Забуськім.

— Забуський. Які в тебе були справи до Ласка? — Питання вдарило, наче ляскіт батога.

Забуському, хоч який він був і бутний, кров сплила з обличчя.

Після короткої перерви відповів:

— То моя справа.

— Лободо! Склади на сьогодні вечір генеральний суд. Забуський до суду під арештом! Чорното, це твоє діло.

— Слухаю, батьку!

— Але я не слухаю — гукнув, опритомнівши, Забуський. — Я — вільний козак і можу говорити, з ким хочу. — І заки інші вспіли рушитися, він з очима, запаленими гнівом, знайшовся вже біля дверей.

— Тям це, Чорното! — крикнув і повернувся до виходу.

Але вихід не був вільний. Перед ним стояв Нечай. Високий, грізний, з холодним блиском сірих очей. Як молодий орел, що стає до смертельної боротьби.

— Ей же, Забуський! Хочеш уже відійти? Пожди ще хвилину. Може й я маю дещо запитати? Забуський, де є Корнієнко? Ти не знаєш? А, може, не знаєш також, хто насилав горлорізів на мене?

— Уступись, щенюку! — крикнув Забуський, ухопивши за головню шаблі.

Але заки добув її, тяжкий п’ястук Нечая спав, ніби грім, на його голову. Раз і другий. Як підтятий дуб, повалився Забуський на землю під ноги полковників і гетьмана.

Увечері генеральний суд присудив Забуського на смерть за зраду. Присуд мав бути виконаний наступного дня зранку. Вночі Забуський безслідно зник.

Був на Заріччі старий дім, Климівкою званий. Із півдня глибокий бір, що простягався Бог зна, куди, заходив до самих дверей. Від півночі подвір’я переходило зараз же в трясовиння підмоклої долини, де ліниво ворушилась річка Рудавка. На південь, на схід і на захід шумів безкраїй бір. За рікою знову простягався сосновий ліс, серед якого тут і там тулилися вбогі хутори Калин, Лугової та Кушнірів — присілків Загір’я. Через річку, якої береги вкриті були густо шуварами, лучив Климівку з людськими оселями — брід. Довгий, грузький, небезпечний. Від півдня крізь бір не було дороги. Вилися в ньому тільки вузькі стежини, що їх витоптали дикі звірі, заходячи до річки пити воду.