Польський відділ обкутався довгими звоями білого диму від сальви пістолів, якою райтарія звикла зустрічати наступ. Одначе сальва не здержала розгону лявіни. Почувся лоскіт зудару і поле зустрічі покрилося і вповилося димами від стрільної зброї та збитою кінськими копитами пилюгою. — Сотня! За мною! — кликнув Нечай, стаючи в стременах, і чвалом пустився в наступ.

Дорога була вільна. Доскочили до броду, якого також ніхто не боронив, і, наче вихор, увірвалися на майдан.

— Шкода, що Забуського так вихваляють за воєнний досвід — подумав Нечай.

Але скоро, на свою велику досаду, переконався, що в своїй оцінці помилився.

На майдані поляків не зустріли. Стояли там тільки вози й залишилося кількох людей із челяді, з якими козаки скоро розправилися. На середині майдану стояли три високі палі з насадженими на них іще живими людьми. На землі побачив Нечай кілька погано змасакрованих трупів. На цей вид козаки брацлавського полку піднесли крик, заки допали ще місця бою.

У слід за тим закипіло скрізь, мов у кітлі. Заблисли клинки, сплили кров’ю. Райтарія князя Вишневецького, на яку вдарено з трьох боків, розсипалась і стала гинути й гинути під шаблями невмолимих козацьких месників. Не було там ані пощади, ні пардону, ні милосердя, ні просьби. Йшла тільки смерть. Райтари вмирали, самі вбиваючи, гинули на очах товаришів, також призначених на смерть. Потворилися окремі групи, що боронилися в німім завзятті, знаючи, що іншого виходу немає, падали, танули, як тане сніг на теплому сонці, як щезає туман під подувом буйного вітру.

Нечай кидався на побойовищі, шукаючи Забуського. Але не знаходив його. Шукав за Олешичем, але і його знайти не міг. Посилав козаків до кожної групи, до хат та до поблизьких кущів, щоб шукали і сам що раз і ще раз перешукував поле бою. Одначе все безуспішно.

В одному місці, переїжджаючи, побачив ротмістра, як цей оточений, хотів перебитися і саме вістрям рапіри повалив завзятого сотника Дочила.

Скочив тоді Нечай на місце поваленого Дочила. Задзвонила шабля, зустрівшись із рапірою, аж іскри посипалися. Ротмістр заслонився ще раз від другого удару, але при третьому відбита рапіра відлетіла аж до кінського боку. Ротмістр почув вістря шаблі на своєму горлі та тверде невблаганне слово :

— Здайся!

Випала з безвладної, здеревілої руки рапіра, скінчився спротив.

— Де Забуський ?

— Ist nicht da. Нема!

— Де Забуський, кнехте?

— Hat einen anderen Weg gewaehlt. Пошля інна дроґа.

А Олешич?

— Ja, ja. Mit dem Gefangenen. З єнца.

— На майдан із ним! — крикнув і передав його в козацькі руки.

Під’їхав Красносельський.

— Хто це?

— Ротмістр. Ти знаєш? Забуського нема, ні Олешича!

— Як то?

— Висмикнувся раніше. Перед Брищем. Тепер розумію, чому не було ні сторожі, ні роз’їздів. Забуського не було!

Полонені, яких усього кількох узяли на те, щоб дещо від них дізнатися, потвердили, що Забуський іще в лісі взяв Олешича та після довшої суперечки з ротмістром, покинув із своїми козаками відділ, повертаючи на якусь лісову доріжку.

Недаром славився він незрівняним степовим ватажком, недаром татарські й турецькі матері страшили ним своїх дітей. Був відважний, жорстокий, грубий, завжди ненаситний, лакомий на достатки, на золото, на здобич, але обережний, хитрий, підступний. Де міг, був жорстокий понад міру, а де треба було, вмів зігнути шию. У небезпеці перший завертав до втечі, не дбаючи про товаришів, про людей, що були під його командою, а дбаючи тільки про власну шкуру.

Нечай знав, що поміж ним і Забуським спалахнула така ворожнеча, що її тільки кров могла б погасити, знав, що їхні шляхи, які тепер розійшлися, ще зійдуться і тоді схрестяться теж їхні шаблі. Те, що Забуський був не тільки його ворогом, але зрадником, якого генеральний суд присудив до смерти, додавало йому полегші, заохоти. Шукати його, значить шукати не тільки власного особистого ворога, повалити його, це значить повалити зрадника, запроданця, шкідника для козацтва й усього народу.

Коли на бойовищі осталися тільки обдерті трупи, коли сотні вирядилися й вирівнялися до походу, до Нечая під’їхали старшини й старші запорізькі братчики та принесли сумну вістку:

— Дочило не живе!

Нечай насупив брови. Зняв шапку. Спитав:

— Де він?

Під’їхали до місця, де лежав між трупами Дочило.

Нечай зіскочив із коня. Глянув у вічі старого козака, колись такі щирі та вірні, тепер скляні.

— Скільки впало наших? — спитав.

— Сорок вісім. Найбільше з моєї сотні — відповів Красносельський.

— Що ви думаєте, панове товариство? Не похоронити б нам їх у Загір’ї, біля церкви в одній братській могилі?

— Я також таке хотів сказати — відізвався один із старих запоріжців.

— Згода! Згода, полковнику — додали інші.

Козаки кинулись за возами. Побитих козаків уклали на сіні, щоб везти до Загір’я.

— Чи втік хто з ляхів? — випитував Нечай.

— Не думаю — сказав Красносельський.

— Скільки ми коней дістали?

— Поверх п’ятсот.

— Нова кінна сотня буде — всміхнувся Нечай, — бо своїм звичаєм у брацлавському полку коні та військовий виряд, коли не оздобні в золото й самоцвіти, ставали власністю полку.

З гурту виступив Щерстюк, сивовусий старий запорожець, друг Нечая.