— А що з Бавером, полковнику?

— Хто це ?

— Той їхній ротмістр, що ти його піймав.

— Ага! Ага!

— Ми випитували людей. Це він наказав ті палі тесати та людей на них насаджувати.

Нечай мимохіть глянув на майдан. Там ще й досі видно було три свіжо тесані палі, з яких козаки вспіли вже зняти жертви. З гострих кінців усіх трьох палів спливала кров.

— Посадіть його там! — рішив коротко, стягаючи брови, Нечай.

Старий Климовський сидів на низькій лавчині на ґанку в Загір’ї, де він тепер і днював і ночував, та роздумував. З молодим Адамом Олешичем було щораз гірше. Після удару, що його дістав від Забуського, ще не вернувся до притомности. Климовський був певний, що череп заломаний. З ногою також було погано: коліно спухло більше. Климовський знав, що Адам уже втрачений для життя. Обережно намагався приготовити пані Олешичеву на найгірше, але йому здавалося, що вона не розуміла, чи не хотіла розуміти його. Вона ціла замінилася тепер у рух, у діяння. Ходила, бігала, давала розпорядження, ніби хотіла заповнити час. Ніколи не була без діла.

Климовський зрозумів, що вона таким способом хотіла відігнати від себе думки, тривогу, страх і боявся тільки, що може прийти хвилина, коли вона заломиться.

Коли Христя бідкалася, що її мама понад сили працює, що немає хвилини відпочинку, він відповів їй:

— Залиши маму. Вона працює й бігає не тому, що треба, а тому, що мусить. Коли охляне в праці, горе може забити її.

Христя була також заєдно в його думках. Вона була йому ближча, ніж він сам собі це усвідомлював та з’ясовував. Він звав її донею, але він і любив її, як свою рідну доньку, прив’язався до неї, привик, пізнав. Крім неї не любив нікого на цілому Божому світі. Її одну любив, тому її горе стало йому таким близьким, таким для нього болючим, немов би це було його власне горе. Батька її захопили. Брат умирає. Грізний Забуський, що вирвався з рук Нечая, міг кожної хвилини, після відходу брацлавського полку, повернутися з лісів, де скрився, чи приїхати з новим відділом княжого війська, щоб таки забрати її. Небезпека чатувала далі на неї, зависла далі над нею, доки Забуський живий, доки вона не змогла б скритися десь у безпечне місце.

— Взяти її на Климівку? — продумував Климовський. — Заблизько! Забуський догадався б. Треба дальше, десь дальше, щоб слід затерти, щоб ніхто не міг показати, зрадити, продати. Єдина рада.

Встав із лавки, щоб піти й поговорити про це з панею Олешичевою та з Христею. Ще раз повів поглядом по подвір’ю. Скрізь було повно козаків. Сотні, що прибули з Нечаєм, годували коней, водили до водопою в річці, варили обід.

Скрізь горіли ватри, снувався дим, було гамірно, людно, як ніколи в тихому Загір’ї: на подвір’ї, на полях, біля річки, при хатах, коло церкви, скрізь, де таборували сотні брацлавського полку. Малі відділи виїздили раз-у-раз на роз’їзди в різні сторони, поверталися з них; гінці з приказами гнали кіньми по різних сотнях; тут і там при огнищах гомоніли пісні.

Мимохіть старий Климовський став шукати зором Нечая... Чому він такий інший став? Для нього ні пан Олешич, ні Адам — ані брат, ані сват. Чому ж насупився, ніби батька втратив?

Старий похитав головою й направився до хати.

В сінях почув голос прибитої горем пані Олешичевої:

— Христе! Ти не бачила, дитино, ключа від комори?

— Ні, мамо — відізвалася Христя.

Климовський помітив, що вона стояла при вікні та гляділа надвір.

— Десь я бачила його — говорила пані Олешичева. — Де він, Христе, не знаєш?

Христя не відповідала.

— Де він може бути, Христе? — налягала пані Олешичева.

— Надворі, біля людей — відповіла Христя, не відводячи очей від вікна.

— Де?.. Що ти?..

Климовський скоро прибув на поміч.

— Мабуть, оце й він буде — заговорив швидко, потираючи рукою свій товстий, горбатий ніс, що завжди звик робити, коли вдалося йому розв’язати питання, яке глибше захоплювало його думку.

— Ключі, моя їмосць-пані, завжди мають таку прикмету, що пропадають саме в тому часі, коли їх треба. Коли ж їх не треба, то заваджають тільки при боці. У мене, в моїй мізерії, хоч й небагато ключів, то й тих часто не можу дошукатися. Не раз, бувало, ждав, аж Христя прийде та ключ знайде. А він лежить собі десь наверху, тільки бери. Або, наприклад, перо. Як є перо, то нема ніде ножа, щоб його затесати. Коли ж переверну все і знайду ніж, то перо за той час пропаде, ніби знову до пташиного крила приросло. Буває так!..

— Буває — відповіла непевно пані Олешичева.

В її голосі відчувалося здивування, бо таким іще Климовського ніколи не бачила. Похитавши головою, вийшла до комори. Але й старий Климовський у свою чергу не менше здивувався, коли Христя підбігла до нього і заки він отямився, поцілувала його в обидві щоки, кажучи:

— Дякую, бадю!

Климовський здержав її за руку, коли хотіла втекти.

— Чекай, Христе! — почав говорити поволі, шукаючи за словами. — Те, що той запроданець порвав твого батька і смертельно зранив Адама, — безумовно велике горе для тебе і для цілого твого дому. Але при чому ж тут ти і пан Нечай, ваші взаємини? Бог держить людські серця в своїх руках. Усе від нього. Ніч і день. Добро і зло. Мир і війна. Забуський і Нечай. Ненависть і любов. Що я тобі, Христе, говорив? Пам'ятаєш? У всьому на світі є своя мета, своє призначення, бо світ, доню, кермований тією невидимою рукою великого Бога, яку ми бачимо всюди в природі на кожному місці. І в рості малого зерна, і в леті птиці, і в соняшнім промінні, і в пахощах отієї малої квітки. Ти думаєш, що квітка цвіте тому, щоб тобі подобатися? Що пахне тому, щоб її зірвати й поставити в кімнаті та втішатись її пахощами? Ні, доню... І гарний кольор квітки, і її запах призначені до чогось іншого. Я тобі про це говорив. Говорив про ті мухи, комашки, бджоли, що притягнені красою, заманені запахом, ідуть до квітки шукати меду. Вона дає їм його радо. Вона має його для них. Але в заміну за те вони беруть її пилок і несуть на другу квітку, щоб запилити її. Дозріває тоді насіння, вітри розносять його і повстає нове життя. Так, доню, все в природі, все в світі доцільне, розумне, продумане, досконале. Он так. Ти кохаєш пана Нечая, Христе, правда? Не бентежся й не соромся! Я бачу це. Я бачив це ще давно, коли він сюди приїздив. Іще тоді. І він тебе кохає, Христе! Чи ти хотіла його покохати? Напевно: ні. Само прийшло. Чи він хотів тебе покохати? Також, думаю, — ні. Я з ним іще не говорив, але знаю. Адже він стільки в світі бував! А світ не скрізь такий самий, як у Загір’ї. Ой, ні! А він і молодий, і вродливий і, кажуть, дуже багатий. Багато напевно стрічав таких, що за ним пішли б і на край світу. А він прийшов сюди, до тебе... Не крути головою. Я знаю. В тому, доню, рука цього великого Бога. Правда, ви не можете тепер повінчатися, бо батька виставили б на згубу. Але тепер і так почалася грізна воєнна хуртовина. Треба переждати, аж прошумить!.. Але не раз і добре слово за лік стане, доню. Чому він від тебе втікає сьогодні?

— Не знаю... — відповіла Христя і каплини сліз появилися на кінчиках її довгих, опущених вій.

— Піду я до нього тепер, Христе, добре?

Ясна голівка Христі похилилася ще нижче.

— Добре, Христе?

— Добре — ледве чутно вимовила вона.

Климовський вийшов. Нечая зустрів серед гурту козаків і старшин. Коли Нечай побачив Климовського, підійшов до нього, бо здавна навчився щиро поважати цю дивну, не завжди зрозумілу йому людину за її розум, знання та прив’язання до Христі.