— Князь Вишневецький жде вашу милість у себе в Райгородку.

— Князь Вишневецький? — Здивування відбилося на обличчі воєводи. — Та ж князь пішов на Литву.

— Князь Вишневецький перейшов Прип’ять під Мозирем, перейшов через Житомир і тепер є в Райгородку коло Янушполя. Сьогодні розігнав загін повстанців, що загородили нам дорогу.

— Ти бачив князя?

— Бачив. Послав мене до вашої милости сказати, що очікує нас у Райгородку. Казав тільки, щоб поспішати, бо і йому спішно.

Хоча сонце вже заходило за ліс і хмари стягалися з усіх усюдів, обоз став знову рухатися в дорогу. Надія на поміч влила нову силу, нову бадьорість у душі.

Здавалося, що не тільки люди, але й коні набрали охоти до нічного походу.

Хоч усього кілька миль розділювало ці два табори шляхти — втікачів, то похід забрав цілу ніч.

Зранку, як сонце вже вставало, київський воєвода в’їздив із своїми людьми до табору князя Вишневецького.

В таборі чекав на воєводу намісник панцерної корогви князя Яреми з вибаченнями від князя, що він сам не прибув, бо від раннього світанку переслухує бранців.

Вразило це немало пана воєводу, що князь вислав йому назустріч свого прибічника, не знайшовши часу, щоб самому привітати його. Хоч як був утомлений довгим і трудним походом, пересів на іншого коня і, в оточенні свого почоту та кількох княжих офіцерів, рушив шукати князя Ярему.

— Де ж ми застанемо князя воєводу? — спитав княжого намісника.

— На майдані, біля церкви, ваша милосте. То недалеко.

Виїхали за обоз у вуличку до села. По обох боках дороги стояли хати. Воєвода завважив, що були, як вимерлі. Крім переляканих собак не було надворі нікого. Вікна й двері хат були вивалені, в хатах ні живої душі.

— Що це? Нікого в хатах немає? — спитав воєвода. — А де ж люди ділися?

— Багато гультайства вивтікало. Частину ваша милість побачить на майдані.

Село робило несамовите враження. Не було спалене. Хати стояли, як колись. Декуди лежали трупи на дорозі, одначе ще більше, як їх вид, пригнітав воєводу той повний брак життя. Ні дитини, ні жінки — нікого! Як на пустелі. В’їхали в головну вулицю села, що була з двох боків обрамована густо плетеним хворостяним плотом.

Нараз цю тишу перервав нелюдський крик. Воєвода повів погляд туди, звідки цей крик нісся, і побачив молодого парубка, що біг дорогою, наче п’яний, держався обома руками за голову, чи очі і голосив ревом раненої звірини. Нагло, немов ведений незримою рукою, кинувся вбік, упав на пліт, відбився від нього, впав у придорожній рів і почав корчитися, як у смертельних судорогах.

— Що з ним? — запитав воєвода. — Чи то... — і, глянувши на намісника, замовк, бо побачив, що цей зблід, наче стіна, і рукою держався кінської кульбаки.

Тим часом коні несли їх дальше і тепер уже чути було крики, гул багатотисячної юрби, зойки, стогони, прокльони. Дорога ставала ширша. Тут і там стояли прив’язані до плотів, осідлані коні. При хатах і по дорозі видно було райтарів, драгунів, а то й гусарів князя воєводи. Врешті дорога завернула наліво і їздці побачили майдан, заповнений людьми, кіньми, військом.

— Його світлість князь буде коло церкви — відізвався княжий офіцер і спрямував туди свого коня, об’їжджаючи довкола через повалені плоти і столочені городи та минаючи юрбу на майдані.

— Тут ваша милість знайде князя воєводу. Тут... — Але дальших слів офіцера не вдалося воєводі почути через крик і гамір, що росли й дужчали на майдані.

Князь сидів на лавці біля дерев’яної дзвіниці. Коли побачив воєводу, піднісся та, всміхаючись тонкими устами, промовив:

— Ваша милість саме в час прийшов. Тепер почнеться головна розправа з ворохобниками.

Воєвода Тишкевич нараз зрозумів, що це все значить. Він чув про жорстокість князя Яреми і тепер мав це побачити на власні очі.

Привели перед князя хлопчину, може дванадцятилітнього, що пручався в руках посіпак. Князь глянув на нього і, підсміхаючись, промовив одне слово:

— Очі!

Вмить посіпаки вхопили хлопця. Коли розжарений прут зближався до очей хлопчини, воєвода Тишкевич заплющив очі. Чув тільки сичання розжареного заліза в живому тілі і розпачливий крик хлопця. Не відкриваючи очей, воєвода рукою натрапив на стіну дзвіниці й оперся на неї цілим тілом, бо світ йому почав крутитися і під серцем стало нудно й млосно. Почув голос князя якийсь далекий, приглушений:

— Очі!

І знову той жахливий зойк і знову це шкварчання розпаленого заліза в тілі, і крик юрби, і туман перед очима. Якісь великі кола стали ходити перед зором воєводи щораз швидше, швидше, а потім усе закрив туман і він не знав, що з ним діється.

Князь Вишневецький ходив по квартирі та гриз нігті. Відіпнята шабля висіла на поруччі стільця. Його довге, тонке волосся було в неладі. Його очі, ніби витиснені з очних ям, були великі, блискучі. Він рідко кліпав повіками, здавалося навіть, що вони закороткі, щоб закрити очі, тому й погляд його робив дивно немиле враження. Голову носив високо, тому, хоч малого росту, видавався вищий, як був у дійсності.