Шрифт:
Дужий підійшов до того, що перший повалився з конем. Кінь догоряв. Їздець був приголомшений, але мабуть живий. Сильні м’язи Дужого звільнили його з-під поваленого коня. Але незнайомий не давав знаку життя. Тоді Дужий набрав у пригорщу води з придорожної калюжі та бризнув нею в обличчя. Незнайомий стрясся, втягнув устами глибоко повітря, закліпав повіками й відкрив очі.
Глянув у лице Дужого, сів і розглянувся кругом.
— Ти врятував мені життя?
— Бачиться, що так.
— Ти вбив його? — спитав, показуючи на вбитого райтара.
— Я.
— Інші втекли?
— Так.
Незнайомий підвівся, підсунувся до райтара й оглянув його.
Потім повернувся.
— Так, як я думав. Яреми Вишневецького слуги.
— Шкода, що тільки одного я вбив.
Незнайомий глянув знову на Дужого.
— Я Олешич із Загір’я. А хто ти?
— Олешич із Загір’я — повторив Дужий. — Небіжчик батько розповідали мені колись про вас. Казали, що ви не такі, як інші пани..., що добра з вас людина. Я Федір Дужий із Безпечної.
— Дужий. Я знав твого батька. Ти куди їдеш?
— До козаків.
— Поїдемо разом. Тільки не гайся, бо тут можуть наскочити знову. Ти сам?
— Ні.
— Багато з тобою?
По обличчі Дужого пробіг скорч, немов м’язи стяглися й так закріпли.
— Багато. Все, що маю. Ходіть, пане, погляньте.
Привів його до Андрія, що лежав на землі з широко відкритими очима.
— Хлопець? — здивувався Олешич. Через хвилину: хворий?
Дужий без слів указав на обмотаний шматами цурупалок правої руки.
— Що це? Що таке?
— Князь Ярема! — відповів Дужий. У його голосі пробивалася бездонна ненависть і жадоба пімсти більша, як слова могли висказати.
Забрали зброю, коня вбитого райтара й поїхали полями на південь шукати за відділами Нечая.
Характерник
Западав вечір над Калинівкою. На широких калинівських полях за селом горіли численні вогні, роїлося від збройного люду, коней і возів. Відділи кінноти то в’їжджали в табір, то виїжджали на роз’їзди. Всюди панував рух, дзвеніли сміхи, лунали співи, вигуки, іржання коней. Декуди шовкові звуки бандури бриніли в вечірньому повітрі і там гурти людей були найбільші.
Це брацлавський полк задержався на нічний постій після довгого, томлячого, цілоденного походу.
Табір був окружений возами. Поміж возами, наче брами, вільні місця при кожній старій, чи новоутвореній доріжці, де стояли варти. Тими доріжками в’їжджали до табору вози з сіном, пашею, хлібом, мукою, туди гонили отари худоби, туди проїздили стежі, туди снувалися люди до села та зі села.
Як сонце заходило, під табір під’їхали два їздці на здорожених конях. Один із них держав обережно перед собою на сідлі блідого, втомленого хлопця. Вартовий, спертий на довжезний семип’яденний самопал, стояв та глядів на новоприбулих, не кажучи нічого. Переїжджаючи попри нього, один із їздців запитав:
— Де можемо знайти полковника Нечая? Вартовий і дальше не відізвався, тільки повернувся й рукою вказав у напрямі дерева, що стояло майже в середині табору.
Їздці рушили далі й по дорозі приглядалися до всього довкруги. Кашовари закінчили саме варити вечерю. Довгими рядами збиралися біля вогню козаки, щоб дістати свою пайку. Їздці чули, як одні хвалили вечерю, інші нарікали на неї, стаючи жертвою насмішок цілих гуртів.
— Іди до мами. Дасть тобі молочка.
— І носа витре.
— Ще й припрошувати стане: “Їдж, Івасику, їдж!”
Козацькі жарти були дошкульні й не було змоги відгризатися. Такий невдоволений вечерею втікав чимдуж десь у темний кут із своїм пайком, із постановою не нарікати.
В іншому місці, під старою вербою, сидів бандурист, сивовусий, сивобородий, у подертій сорочці і багатих шараварах, які десь недавно роздобув, і співав, приграваючи на бандурі. Коли їздці почули, що співає про Бар, задержалися і цікаво стали прислухатися до пісні. На звуки бандури з усіх усюдів збіглися козаки й оточили старого тісним колесом.
Бандурист співав:
“Ой, у Барі, на ставочку, за мурами замку, Гей, там спали пани-ляхи до білого ранку. Ой, зібралось гайвороння та у чорні стада, Утікайте ж, пани-ляхи, бо іде заглада! Ще не вспіли пани-ляхи очей отворити, Як став на них козак Нечай з усіх гармат бити! Задрижали пани-ляхи, що погані вісті, Гей, а вже козак Нечай у самому місті! Не вдержали кріпкі мури, не спинили вахти! Гей, упало ж тої днини сорок тисяч шляхти!”