— Що?

— Нечай оточив його з трьох боків і вирубав увесь полк до ноги.

— Гм! Гм! Ми чули, що Бар упав. Місто, чи замок?

— І місто і замок. Уся ґвардія королевича вигинула. Ніхто не втік.

— Також Нечаєве діло?

— Так.

— То певно він тепер злучився з Кривоносом?

— І я так думаю, ваша княжа милосте. Його відділи взяли Немирів.

— Немирів упав? Коли?

— Попередньої ночі. Знаю точно. Драгунія вашої княжої милости боронилася до останку. Але накінець козаки ввірвалися до міста. Про це розповідали мені самі повстанці.

— Хто? — І знову нотка підзорливости забриніла в голосі князя й болючим відгомоном відбилась в душі Забуського.

— Ми взяли двох ранених під Немировом і, заки повісили їх на гілляці, примусили їх розказати все про Немирів.

Князь зимними, жорстокими очима вдивлявся в Забуського.

— Забуський, а правду ти кажеш?

Але й у Забуського збудилася також лють звірюки. Шапку насунув на голову. З очей посипались іскри.

— Князю! Я кинув Січ-матір і все, що там мав, не на те, щоб тобі тут байки говорити. Хочеш — вір, не хочеш — ні!

З тим повернувся й відійшов. Остовпіли офіцери й застигли, очікуючи грому. Але грому не було. Князь лише підсміхнувся широко, очі заграли недобрим блиском. Обернувся й почав сходами підійматися вгору. Але гамір на подвір'ї здержав його і він оглянувся. Побачив, як двох райтарів вело його драгуна в подертому, скривавленому, червоному колеті. Князь, який знав більшість із своїх людей, пізнав вахмістра із корогви Ястршембського.

— Яхно! Що сталося?

Яхно, блідий, скривавлений, виснажений, затримався перед князем і з утоми слова не міг добути.

— Ваша княжа світлосте, ваша княжа...

— Ей — перервав Ярема — дайте йому чогось напитися.

Знайшлася пляшка з горілкою. Яхно припав до неї.

Потім, насилу відриваючись від горілки, заговорив:

— Немирів упав!

— Ми вже те знаємо. Де пан Ястршембський?

— Згинув.

— Драгунія?

— Всі впали.

— З вами були пани Кульчицький і Мелешко?

— Певно впали також. Ніхто не залишився живий.

— А ти як урятувався?

— Я дістав чимось по голові і втратив пам’ять. Як пробудився, ще було темно. На мені лежало кількох убитих. От, я поволі висунувся й тихенько, поміж трупами, пересунувся через частокіл і потім лозами подався до лісу.

Але князь уже не слухав.

— Пан Корф до мене! — Вступаючи вже в двері, додав:

— І Забуського закликати!

Корф з’явився зараз і застав князя в грізному настрої.

Немирів, це була княжа власність, його власне місто. Немирів просив перед кількома днями на колінах його ласки, його пощади. А тепер його полк розбили там до останнього чоловіка. Міщани, його власні міщани допомогли, певно, козакам. Інакше такої кріпости були б так легко і так скоро не взяли. Мало було ще кари? Адже немирівці відповіли за недавній бунт гірше, як інші. Три дні тривали екзекуції. І ще не досить? Мало ще мук?..

Князь ходив по кімнаті, не зважаючи на Корфа. Жаден добрий янгол не підійшов до нього й не сказав йому, що саме через ці муки, саме з причини цих довгих днів катівні, Немирів знову перейшов у козацькі руки.

Двері відчинилися і службовий офіцер увів Забуського.

— Корф! Візьмеш дві козацькі корогви під Забуським, дві волоські корогви пана воєводи Тишкевича і полк райтарії і рушиш негайно на Немирів. Не щади нікого: ні чоловіків, ні жінок, ні дітей! Ясно?

— Розумію, ваша княжа світлосте!

— Йди і займися виправою. Вирушай якнайскоріше. Ти, Забуський, іще лишися.

Забуський стояв біля дверей, понурий. Князь став коло вікна і, дивлячися на дорогу, почав:

— Писав до мене пан канцлер Оссолінський і рекомендував мені тебе, пане Забуський. Після того, що ти сьогодні мені сказав, другому голова злетіла б із пліч. Розумієш?

— Другому могла б, але моя держиться досить твердо на своєму місці, ваша княжа світлосте. Люди, які призначені до вищих цілей, так легко не гинуть, а я призначений до чогось більшого. Нехай ваша княжа милість зважить, що Річпосполита потрібна мені, але й я потрібен Речіпосполитій. Хто, крім мене, з Січі тут із вами? Нікого нема, крім мене. Коли прийде мій час, то я щось значитиму. Говорить неправду той, хто боїться, або той, хто хоче когось увести в блуд. Я ні не боюся, ні не хочу вашу княжу милість у блуд увести. Ваша княжа милість знає мої рації, чому я тут, не там, знає також, чого я хочу та з чим я сюди прийшов.

Вишневецький дивився на нього довго, не відповідаючи. Наприкінці спитав:

— Ти хочеш бути гетьманом?

Забуський, завжди ще хмарний, здвигнув раменами.

— Я хочу бути гетьманом і Річпосполита хоче мати мене гетьманом на Січі. Коли б я там був сьогодні, а не Хмельницький, не було б того всього, що тепер є. Ваша княжа милість знає сам, що добре тепер не є. І стає щораз гірше. Хмельницький запалив вогонь. Тепер той вогонь шириться і ніхто не в силі його погасити: ні Хмельницький, ні навіть ваша княжа милість. Горить і буде горіти, доки не вигорить.