— Поляки? Так що? Прийшли — й підуть.

— Ох, дядьку, ваших забрали!

Дзеленькнула коса, зачепивши за галузку верболозу.

В душу, як вітер у відкриті двері, ввірвався страх.

— Забрали?

— І дядину, і Андрія.

Лишив дівчину позаду, а сам великими кроками кинувся додому. Ще заки дійшов, побачив, як стара Василиха на його вид ухопилася руками за голову, закричала щось і побігла в хату. Нікого більше не бачив.

Обняли його дивний неспокій і якийсь, ніколи досі йому незнаний і незрозумілий, страх.

Уже не йшов, тільки біг, усе ще держачи косу на плечах. Вбіг на своє подвір’я, побачив скрізь нелад, порожню стайню і свіжу кров на стежці. Перебіг подвір’я, кинув косу, вбіг до хати. Усе в неладі, столи перевертом, скриня біля вікна, завжди чиста, одверта, скрізь розкинене шмаття по землі, по лавках, у хаті нікого! Вибіг другими дверима на дорогу до вулиці і наткнувся на щось на землі. Спершу думав, що це також якийсь клунок із одіжжю, але коли глянув, — здерев’янів.

Його Ганка лежала на землі в роздертій одежі, скривавлена, нежива.

Припав до неї, прикляк і голову її підніс рукою.

— Ой! — скричав нараз і голову дружини поклав на землю.

Довга рана від чола аж геть у волосся покрита була кров’ю і кров залишилася на його руці.

Наче сонце зайшло, думки перестали плисти, серце битися.

— Ганю! Ганю! Ганусю!

Так застиг, занімів у болю й розпуці. Не знав, що з ним діється, не чув нічого, не бачив нічого. Не знав, скільки часу минуло, заки він міг зрозуміти голоси людей, що до нього говорили. Він усе ще стояв навколішках коло своєї жінки. Хтось сіпав його за рукав, а в нього лють збирала, біль його давив, опір будився.

— Федоре! Федоре! Спам’ятайся!

Вороже струсив чужу руку з свого рамена.

— Федоре! — він пізнав голос своєї сестри. — Спам’ятайся! Андрійка ведуть!

Як кінь, ударений знечев’я острогами в болючий бік, схопився з колін.

— Де він?

Але Андрій був уже тут, біля нього. І знову проминула довга хвилина, поки зрозумів, що сталося. Його син, його єдиний син, стояв ось тут біля нього, якийсь менший, як звичайно, блідий, як полотно, ввесь закривавлений. Його права рука була обмотана в брудну, червону ганчірку. Якась дивно коротша. З ганчірки густими каплями спливала кров і скапувала на землю.

Дужий стояв і дивився то на руку сина, то на калюжу крови, що росла на очах.

— Розум бідолаха втратив — заговорив хтось за ним.

Він бачив, як люди поверталися до своїх домів із гущавин, кущів, високих трав, чув, як говорили, що поляки вже відійшли, бачив, як змивали тіло його Ганни, але все те сприймав так, ніби воно його не торкається. Бачив, як знахар Явтух прикладав якесь зілля до відрубаної руки Андрійка, чув, що до нього щось говорили, але був глухий, тупий, німий.

Лише під вечір, як пан отець Амвросій прийшов до клуні, в якій він сидів, і він почув його руку на своїй голові, струсився всім своїм дужим тілом і заридав.

А як ніч запала, віднайшов свого коня, що пасся за селом, на вигоні, накинув на нього вузду й сідло, ще його батьком вироблене, забрав кілька сухарів та шматок сала, що його поляки не знайшли, самопал, також іще батьківський, порох і кулі, що були скриті на горищі в клуні, взяв Андрійка наперед на сідло і, не оглядаючися й не говорячи нічого виїхав через городи в широке поле.

Небо затягнулося хмарами. Блискавки освічували польову дорогу. Далекі громи котилися по небу від одного кінця небозводу до другого. Кінь ступав осторожно. Андрій схлипував тихо в раменах батька.

Цілу ніч їхав, не зважаючи на дощ, громовицю і втому, обминаючи села, обтулюючи, чим тільки мав, Андрійка, який у гарячці зачав кидатися й кричати. Над ранком, коли кінь охляв і знеміг, а в нього самого кожна кістка боліла від довгого, нерухомого сидження з Андрійком в обіймах, затримався недалеко дороги, в густих кущах, на березі малого потічка, що зібрав після нічної бурі. Зняв сідло з коня, розстелив свиту, поклав Андрійка й почав розмочувати сухарі та збирати сухі галузки на вогонь.

Нараз почув тупіт коней, крики. Вхопив за самопал та обережно виглянув із-поза густих кущів. У його напрямі чвалував їздець. За ним гналися на конях інші. Було чути крики, блиснув стріл із мушкета та передній їздець повалився разом із конем на землю. Федір засипав свіжого пороху й чекав.

Трьох їздців під’їхало до того, що лежав повалений із конем, і один із них промовив:

— Не жиє юж!

— Поляки — перебігла думка в голові. Не думаючи багато, Дужий націлився до того, що говорив і вистрілив.

Їздець зісунувся безвладно з сідла, як сніп жита, на землю і так застиг. Два інші, не кажучи й слова, навернули коні та пустилися щосили втікати. Дужий із самопалом, що димив іще, вибіг на дорогу. Пострілений ним лежав непорушно на землі. Сорочка на грудях забагряніла кров’ю. Шолом відлетів набік і застряг у болоті. Кінь, що при вистрілі відбіг зі страху, тепер пасся недалеко в багатій траві.