Коли людина хвилюється, вона може трохи дуріти, а коли дуріє, втрачає почуття гумору. Тоді справи кепські! Я мав би дочекатися, поки Клементина підійде до мене, вона щодня підходила до мене по кілька разів, я навіть не помічав цього, не звертав уваги, а ось тепер, коли хотів, щоб підійшла, дівчина, мов дратуючи, витанцьовувала то коло одного, то коло другого, а до мене ніяк не могла наблизитися. Врешті я не витерпів і погукав її.

— Щось сталося, товаришу лауреат? — підтанцювала вона до мене.

— Сталося,— відбуркнув я.— Ти мені скажи таке: чи можна вважати наявність почуття гумору в людині за ознаку розуму?

— А чого ж? Можна, коли немає інших ознак,— вона сміялася, як завжди коло мене, а мені все те здавалося тепер глумлінням.

— Тоді скажи ще таке,— похмуро мовив я,— скажи мені, дитинко, де ти живеш?

— На проспекті Космонавтів,— відповіла «дитинка».

— Себто на Глиняній гірці?

— Хай буде Глиняна гірка.

— І тобі не страшно увечері ходити додому з роботи?

— Не страшно, бо я не додому йду, а забігаю на репетиції в балетний гурток, а тоді в інститут...

— А що б ти сказала, аби товариш Череда-молодший взяли вас за ручку і довели до балетів і до інститутів?

— Нічого б не сказала, бо товаришу Череді-молодшому зовсім не по дорозі зі мною.

— А ти звідки знаєш, що не по дорозі?

— Бо «Діловий клуб» зовсім у іншому кінці міста.

— А звідки тобі відомо, що я живу в «Діловому клубі»?

— Це всім відомо,— крутнулася вона на одній нозі,— бо товариш Череда дуже знаменита особа.

— Я не хочу бути знаменитим, я хочу бути добрим.

— Будь!

— І тому хочу супроводжувати тебе скрізь аж до Глиняної гірки!

— Але ж це не по дорозі. Кривцунові по дорозі, ми іноді можемо...

— З Кривцуном?

— Так. А що? Цілком випадково наші будинки виявилися поряд.

— Випадково-планомірно, чи як?

Клементина подивилася на мене трохи стривожено.

— А хіба Кривцун щось казав тобі?

— Ні, він нічого не казав. Просто я поперебиваю йому ноги. Коли б він мав навіть не дві, а цілих двадцять дві ноги, то й тоді б я поперебивав йому всі!

— Навіщо ж перебивати йому ноги? Давай краще умовимося так. Тобі все одно не по дорозі дертися на Глиняну гірку, щоб потім спускатися з неї. А от мені по дорозі буде, коли я разом з тобою дійду до «Ділового клубу», а тоді подамся на репетицію. Згода?

— Але чому ти маєш мене проводити?

— Ну, хоча б для збереження Кривцунових ніг. Вони знадобляться йому, щоб міцно стояти в житті. Бо не всі ж стоять так міцно, як ти.

Я прикусив язика, згадавши, як неміцно колись стояв і я сам, щастя, що це було ще до Клементининої ери і дівчина нічого не знала. Але навіть од маленьких перемог паморочиться в голові, запаморочилося й у мене, тепер, коли я мав те, чого прагнув, я міг бути зневажливо-великодушним, тому сказав недбало:

— Коли хочеш, можеш ходити паралельним курсом з своїм Кривцуном і берегти його високоцінні кінцівки.

— Можу й ходити! — розгнівалася дівчина.

— Не заважай мені працювати!

— Ах, ах!

— Але ж ти пообіцяла мені...

— Зануда ти, Митьку, от ти хто! — Клементина крутнулася й побігла від мене.

Але ввечері дотримала слова, і ми справді йшли разом до «Ділового клубу», вперто мовчали, супилися, коли ж я захотів провести її далі, вона заборонила мені й сказала, що стоятиме коло «Ділового клубу», поки пересвідчиться, що я вже в своїй квартирі.

Я зійшов на свій поверх, відчинив балконні двері, гукнув Клементині, що вже отаборився на житлоплощі, на якій прописаний од народження, і тільки тоді капосне дівча пішло на свою репетицію.

Здавалося б, інцидент вичерпаний до дна, почуття дрібного власника вдоволене, сили миру й демократії перемогли, між нами з Клементиною запанували жартівливі товариські взаємини, Кривцун кружляв довкола дівчини без надій і перспектив, аж раптом стався новий удар!

Тут я переконуюсь, який могутній фактор — дівчата! Навіть за умови, що я не закохався ще в жодну, дівчата в моїй свідомості здійснили цілий переворот, сказати б, науково-технічну революцію, вони відсунули кудись удалину і заводські всі наші справи, і всіх моїх родичів та друзів, всіх дорогих мені людей, усіх недругів, ще недавно я вважав, що маю повноту життя, тепер виявилася цілковита помилковість мого переконання, все зміщувалося в напрямку загрозливо небажанім, я зависав, у непевності, в світі некерованім і неконтрольованім, в мене в голові товклися безглузді думки, якісь тупі бажання поймали мене, починалася така психологія, що тільки тьху!

А тим часом у нашому заводському житті сталася велика зміна, ми з Шляхтичем переходили в нову, сказати б, якість, переходили болісно й тяжко, але я не помітив би того переходу, не надав би йому ніякого значення, аби разом з нами не опинилися також і ледащо Кривцун, і... Клементина.

Справа вимагає пояснень, може, й занадто детальних, але тут нічого не вдієш.

Шляхтич у незбагненності свого характеру зробив новий якісний ривок з царства свободи, в якому ми опинилися після свого лауреатства, в царство ще жорстокішої необхідності, ніж у ті дні, коли починали своє змагання з металом.