Після першої ж пари бандерилей Антоніо спитав дозволу перейти до роботи з мулетою. На відстані бик добре бачив, і Антоніо підманив його до себе, а потім плавними, розрахованими до секунди порухами руки, що тримала мулету, виконав низку повільних, бездоганно чітких натурале. Закінчив він пасе, при якому роги пройшли біля самих його грудей, і я побачив, як красивий квадрат мулети злетів над рогами і плавно ковзнув вздовж шиї, карка, спини і хвоста бика.

Убиваючи, Антоніо ввігнав шпагу під прямим кутом, і вона ввійшла по самий ефес. Удар прийшовся лише дюймів на півтора лівіше верхньої точки, і, знявши переможним жестом праву руку, Антоніо завмер перед биком, не зводячи з нього своїх чорних циганських очей; переможний жест, гордовитий вигин тіла — все це було розраховано на юрбу, але очі стежили за биком допитливо, як очі хірурга, — і ось задні ноги бика здригнулися, потім уся туша почала осідати, і, нарешті, він, мертвий, звалився на пісок.

Тоді Антоніо обернувся до юрби і в погляді його уже не було допитливості хірурга, і обличчя світилося радісним задоволенням. Матадор ніколи не бачить шедевра, який він створює сам. Він не може в ньому нічого виправити, як художник чи письменник, і не чує того, що творить, як музикант. Він покладається лише на своє чуття і на реакцію публіки. Але якщо він відчуває і знає, що його робота добра, це почуття так захоплює його, що все інше перестає існувати. Він весь підвладний цьому почуттю, хоча водночас підкоряє його собі, і що ближче до бика він працює, що розміреніші й повільніші його рухи в своїй завершеній класичній красі, то більша небезпека. Але в міру того, як урізноманітнюються і множаться зразки його майстерності, міцніє його впевненість. Творячи свій шедевр, він пам'ятає, що все залежить від уміння і від того, наскільки він знає тварину, з якою працює. Але він не повинен дати зрозуміти, що пам'ятає про це, інакше скажуть, що він мляво працює. Про Антоніо цього сказати не можна було, він скорив усіх до одного глядачів. Він дивився на них скромно, але без вдаваної сумирності, визнаючи свою перемогу, і, коли він обходив арену з бичачим вухом у руках і мешканці Більбао, міста, яке він любив, ряд за рядом вставали, коли він наближався, він відчував, що всі серця належать йому, і був щасливий з цього. Я озирнувся на Мігеля, що дивився з-за бар'єра кудись у порожнечу, і запитав себе: буде цей день вирішальний чи доведеться чекати ще?

Другий бик Луїса Мігеля був чорний, трохи більший від попереднього. Роги в нього були добрі, і вибіг він напористо й бадьоро. Луїс Мігель підійшов до нього з плащем, зробив чотири повільні, сумовиті вероніки і закінчив напівверонікою, обводячи бика круг себе. Чорний бик повільно й покірно кружляв за плащем, похмурий і сумний, як траурна пов'язка, яку Луїс Мігель цілий рік носив на рукаві, вшановуючи пам'ять про батька.

Проте Луїс Мігель не дав журбі опанувати себе. Він завжди чудово володів стратегією бою і вмів розраховувати в ньому кожен крок, — це було одне з його головних достоїнств. Він намірився витиснути з бика все, що можна, а тому повів його плащем і змусив зупинитися саме в тому місці, звідки бик, за його задумом, повинен був кинутися на пікадора. Пікадор виїхав уперед, тримаючи списа напоготові, і бик кинувся. Пікадор завдав удару в той самий момент, коли бик буцнув коня, потім вій зробив рух, ніби хотів вирівняти списа, але тут бик кинувся знову, і Луїс Мігель повів його плащем і знову зробив чотири повільні, сумовиті вероніки з тим самим урочистим фіналом.

Потім він привів бика на попереднє місце, щоб той повторив атаку. Це був один з найзвичайнісіньких прийомів у кориді, і Луїс Мігель застосовував його тисячі разів. Різкий змах плаща повинен був змусити бика завмерти, як тільки його передні ноги опиняться за лінією кола. Але плащ не зупинив бика, і коли він кинувся, Мігель, а він стояв лицем до нього і спиною до коня й вершника, що вже наготував списа для удару, опинився у нього на шляху, і бик вгородив лівий ріг Луїсу Мігелю в стегно і з силою шпурнув його до коня. Пікадор вгородив списа, перш ніж Луїс Мігель устиг упасти. Бик рвонув уперед і, коли Луїс Мігель уже лежав на піску, сколов його рогами ще кілька разів.

Домінго, Луїсів брат, перескочив через бар'єр, поспішаючи відтягти його, Антоніо і Хаїме Остос обидва вже бігли до нього зі своїми плащами, щоб відвести бика. Всі розуміли, що Луїс Мігель поранений тяжко і небезпечно, що, мабуть, у нього зачеплена черевна порожнина. Багато хто вважав рану смертельною. І це, безперечно, було б так, якби ріг, пройшовши наскрізь, пришпилив Луїса Мігеля до стьобаної попони, що вкривала спину коня. Коли його несли по кальєхону, обличчя в нього було геть сіре, він кусав губи й руками затискав низ живота.

Поліція нікого не впускала в прохід, і з наших місць у першому ряду не можна було пробратися до лазарету, тому я залишився і дивився, як Антоніо працює далі з биком Мігеля.

Як правило, коли матадорові завдана така серйозна, можливо, навіть смертельна рана, інший матадор, що став на його місце, намагається скоротити бій і вбити бика якнайшвидше. Але Антоніо на це не пішов. Бик був добрий, і він не бажав, Щоб такий бик пропав марно. Публіка заплатила гроші, щоб подивитися Мігеля. Безглуздий випадок перешкодив цьому. Але ж публіка залишилася. Що ж, коли в неї відняли Домінгіна, нехай має Ордоньєса.

Хочу думати, що він міркував десь так, — а може, просто вважав, що виконує свій обов'язок перед Луїсом Мігелем. У кожному разі, ще не знаючи точно становища пораненого, знаючи лише, що ріг увійшов у праве стегно і, очевидно, глибоко, він виступив на арену спокійний і дуже стриманий, як завжди, і працював з биком, який щойно поранив Мігеля, з тією красивою, спокійною гідністю матадора, з якою провів свій попередній бій, Пролунали оплески, заграла музика, Антоніо захопився і з кожним пасе підпускав бика все ближче й ближче. Нарешті він зробив чудову фаену і, не давши бику оговтатися, завдав смертельного удару, вгородивши шпагу дюймів на два в бік від найвищої точки. Юрба бурхливо аплодувала. Але він знав, що поквапився, і тому не відчував ні задоволення, ні гордості. Доведеться виправитися в бою з наступним биком, думав він.

З лазарету дійшла звістка, що ріг улучив Мігелеві в пах саме на місці старої, валенсійської рани. Черевна порожнина була зачеплена, але чи пошкоджені внутрішні органи — ще не було відомо. Луїсу Мігелеві дали наркоз і почали операцію.

Тим часом на арені з'явився бик Антоніо. Він був більший за всіх попередніх. У нього були добрі роги, але він не здавався особливо войовничим і біг неквапливим клусом, позираючи на всі боки з досить байдужим виглядом. Як тільки Хуан змахнув перед ним плащем, він сахнувся вбік, перескочив через бар'єр і почав метатися в проході, поки, пірнувши у відкриті ворота, не опинився знов на арені. Але з появою пікадорів він ожив і люто кидався на коней. Пікадори добре працювали, і коли бик, упираючись ратицями в пісок, уперто ліз уперед, сталеве вістря списа глибоко ввігналося в нього. Антоніо вдалося відвернути його увагу плащем, і далі він працював з ним так, ніби це був звичайнісінький бик, без усякого ганджу. Він до міліметра розраховував кожний його наскок і орудував плащем на основі цього розрахунку, твердо й несхитно опановуючи становище. Але публіка бачила лише звичайні плавні помахи плащем, роблені ніби чарами, без усякого зусилля. Коли Хаїме перейняв бика своїм плащем, бик розсатанів, і стало ясно, що якщо він вийде з послуху, то може бути вкрай небезпечним. Але Антоніо не давав йому вийти з послуху, весь час учив його і школив.