Я відвів погляд від тестевого обличчя й задивився на великий каштан, що шелестів на вітрі — його саме обсіла зграя веселих горобців, — а коли я обернувся…

То й була та мить, коли я отримав перший шок, який підштовхнув мене до самоспостереження; за ним будуть ще й інші. Я не люблю так званих символів, не люблю узагальнень, намагаюся розглядати явища в їхніх природних межах, та після цієї сповненої взаємної відрази розмови стало зрозуміло, що я не можу ігнорувати подвійне попередження. Той, хто сидів навпроти мене і кого я усім серцем зневажав і ненавидів, був схожий на мене. Хоч би як ми різнилися способом життя, однак зачаті й народжені згідно з загальними його законами, і, постарівши, як пара стоптаних чобіт, ми однаково плентаємося до неминучого кінця. Тож я відвернувся від каштана, що колихався за вікном, мій погляд знову впав на тестя — і мені перехопило дух.

Я не перебільшую: моє серце завмерло. Тестева рука змітала зі скатертини крихти хліба довкола філіжанки абсолютно так само — ну, точнісінько! — як це звик робити я під час сніданку за вранішньою кавою. Я не плутаю, моторика повністю збігалася. Старий підставив долоню до краю столу, правою рукою круговими рухами зібрав крихти докупки, далі обережно, аби не посипалися на підлогу, змів їх у підставлену черпачком долоню лівої руки. Якийсь час він вдоволено оглядав невеликий коричневий горбик, а тоді — точнісінько, як це робив я — трохи відхилив голову назад, відкрив рота і рвучко вкинув туди здобич.

— Той, хто крейцар не цінує, тому й форинт не слугує, — мовив він із зітханням, приплющивши очі. Навкруг вуса від задоволення у нього виступив піт.

Я попрощався зі старою й пішов. Від збудження трохи не перекинув свою філіжанку з кавою. Досі я вважав, що змітаю крихти долонею заради порядку, аби бачити перед собою чистий стіл. Однак насправді усе інакше! Виявляється, мені шкода віддавати їх горобцям. Виявляється, я пожираю навіть крихти, аби не ділитися з горобцями, які, злітаючись до мого віконця, повсякчас зазирають до кімнати. Виявляється, що стареча скнарість уже розпочала в мені свою повільну, руйнівну для душі роботу, і якщо я не дам їй по руках, вона підриє всю шляхетну споруду.

Отже, старість? Вже прийшла, питав я себе, не вірячи. Вже? Чи, може, до мене вчепилося кілька паскудних звичок, що непомітно закам'яніли на поверхні душі? Та, увага! Можна ошукати себе самого! Треба дослідити усі мої звички і все, що криється за ними. Я почувався, як той пес, що ганяється за власним хвостом.

Уже на другий чи третій день я відкрив у собі іншу бридку звичку, новий гігантський екземпляр скнарості. Однак нині мій загострений нюх дозволив мені схопити її за вухо і поставити в куток.

— Пане метре, ви вже прочитали мій рукопис?

— Я не метр. Прошу звертатися на ім'я.

Та я його пожалів. Нахабне полум'я молодості, що війнуло з його очей, на мить обпекло мене. Його худе, костисте лице ще не набрякло самовдоволенням, було свіже й вимогливе, він ще не вдовольняв-ся тим, чого вартував.

— Перепрошую, що це був за рукопис?

Рукопис роману він послав мені поштою в супроводі шанобливого листа. Рукопис я, певна річ, не читав. Та й не варто було, адже відомо, що рукописи молодих письменників погані. На той час я вважав, що замість читання чужих недолугих романів краще писати самому, принаймні, написане власноруч буде хоч трохи ліпшим.

Стривай, мовив я до себе. Ліпшим? Для кого? Ти захищаєш інтереси людськості? Чи шкодуєш часу? Ти знову заощаджуєш, нікчемо, аби було що кинути до рота?

Я ще раз глянув в обличчя юнакові: мені не варто було його остерігатись. Здається, я добре знаюся на письменницьких типажах: цей видавався абсолютним нездарою. Нічого, — подумав я, — не будемо дріб'язковими, я ще маю що марнотратити. Адже суворість — це різновид скнарості.

— Любий друже, — звернувся я до хлопця, — я з величезною насолодою прочитав ваш роман. Дозвольте мені детальніше викласти свою думку…

Молодик не зводив з мене очей.

— …знаю, — провадив я далі, — що молоді не люблять, коли їх хвалять у вічі…

— Ви були так ласкаві прочитати увесь роман? — молодий письменник був приголомшений.

— Що означає увесь?

— Усі вісімсот аркушів… до останньої сторінки?

— Не міг відірватися, любий друже, — запевнив я хлопця. — Однак я не хотів би зараз ділитися своїми враженнями…

— Лиш одне запитання, пане метре…

— Жодного запитання, — перебив я. — Свою думку я викладу в рекомендаційному листі, який маю намір надіслати своєму другові Л.Ф., головному редакторові.

На його обличчі читалася тягуча тупість трясовини, мене ж охоплювало натхнення.

— Як відомо, мій молодий друже, старші письменники мого віку загалом ощадливо ущедрюють інших визнанням… так-так, це гарний вираз, ощадливо ущедрюють… З плином часу, самі з себе дивуючись, вони стають обережнішими в оцінках. Не надто хвалять, та ще й егоїзм заважає. У своїй пожадливості вони кожен успіх хочуть привласнити собі, й ніколи не докладатимуть зусиль для того, щоб подібний до вас, незрілий, примітивний телепень… — природно, я називаю вас так лише для прикладу — наскубав собі листя з їхніх лаврових вінків. Талант!.. молодий талант!.. Але ж у цьому немає ніякої заслуги, мій друже, це як полюція в підлітка. Ні, ви зумійте написати в шістдесят хоч одну гарну сторінку, і цим будете хизуватися. Та до шістдесяти нехай ніхто не сміє вважати себе талановитим.