— Ух, я ледве сюди доплуганився, — жаліється він, повертаючи до мене своє червоне й блискуче, як свинячий окіст, обличчя…

А сам водить восьмициліндровий «мерседес», присоромлюючи своєю водійською хвацькістю професійних водіїв. Уже поховав двох дружин, на черзі третя.

Над нами незмінні ворони. Шугають туди-сюди, затуляючи чорним покривалом кожен просвіток поміж листям, де пробивається сонце. Каркають поки що обережно, зрідка кидаючи своє «кар-кар», а якщо котрась на хвильку сідає на гілку, гілка так сильно прогинається під її вагою, ніби на неї повісили мішок зі сміттям. Вони кружляють зграями одна за одною, одна над одною, вони летять уперед, вертаються і проводжатимуть нас до могили, а може, й за могилою теж.

— Ти не чув, що я сказав? Ти вже не зважаєш на людську біду?

— Де тобі болить?

Він показує на свій жирний живіт.

— Певна річ, рак, — каже, — підшлункової залози.

Він страдницько посміхається. Він теж ображений, як і кожен з представників цього фаху. Казали, що якось…

…ворони кружляють…

…якось він попросив аудієнції у глави держави, аби поскаржитися, що не цінують його заслуг, мають ніз'aщо. Як таке може бути, — спитав…

…ворони кружляють…

— …як це, — спитав глава держави, — хіба ви не маєте премії Кошута?

— Маю.

— А премії Аттіли Йожефа?

— Ця теж є.

— І золотий орден Праці вищого ступеня у вас є, тож у чому річ?

— Бачите, це делікатне питання, — відповів Шома Деметріус, — бо й справді, перед ким іншим людина може вилити свою душу, як не перед тим, хто несе на своїх плечах тягар турбот усієї держави?.. Так-так… — Ось, до прикладу, мій колега Легел Фіалка, чудовий поет, — вів далі Шома, — він мій добрий приятель, але чому завжди трапляється так, що в часописах, у літературних рубриках, на виступах, де ми випадково опиняємось разом, Фіалку повсякчас ставлять на перше місце, хоча всім добре відомо, що він шваб по материнській лінії…

Ворони не перестають кружляти, мало не торкаючись верхівок дерев, шурхотить гравій на цвинтарних доріжках під тихі розмови людей у чорному… Якось, скорчений ревматизмом, я лежав удома, коли це раптом ні з того, ні з сього мене навідав колега Деметріус. Посеред кімнати стояв пристрій для розтягування — двометрова дошка з ременями, блискучими нікельованими ручками, залізними гирями. На цьому новомодному прокрустовому ложі мене двічі на день по півгодини розтягували лікарі. У кожного, хто входив до мене, ноги приростали до підлоги лише від самого вигляду цієї диявольської штукенції.

Деметріус увійшов, кинув квапливий погляд на знаряддя тортур, тоді обережно обійшов його й усівся поряд з моїм ліжком. Навіть не спитав…

Ворони…

…про те, що зі мною, — поскаржився на головний біль, який…

…прийми аспірин…

…який дошкуляє йому цілий ранок, мабуть, це грип, бо він напередодні чхав, слід було б поміряти температуру, та він не має часу, щоб…

…ворони кружляють.

…мимохідь з'їв булочку з шинкою, яку я приготував Тамашу на сніданок, позичив томик Рабле, за п'ять хвилин підвівся і, обходячи великою дугою мій пристрій, вийшов геть. Навіть ідучи, не спитав, що зі мною трапилось.

— Бідолашна жінка, кажуть, вона кохала свого чоловіка, — повідомляє він, по-приятельськи стискаючи мою руку. Зупинився, змушуючи зупинитися й мене, і втупив погляд у величезну сіру ворону, яка, осідлавши кам'яний хрест, розгойдувалася, допомагаючи собі крильми втримати рівновагу. — Так і ми гойдаємося, приятелю, між життям і смертю. Що може означати, коли щось тягне ось тут, над пахом?

— Можливо, там застряг якийсь твій сонет. Не бійся, випусти його, ніхто не почує.

Обабіч на білих мармурових надгробках уже пожовк ампельній, лише подекуди криваво-червоно блищало листя. Я підійшов до зграйки дерев, уже цілком голих, однак угорі серед блідо-блакитного неба літали не ангели, а ворони, по одній, парами, безформними зграями, каркаючи дедалі голосніше, наче сільські плакальниці, що вознеслись на небо. А внизу по землі, усі в чорному, рухалися ми, набагато безневинніші від них.

Майже біля самої могили мене перестрів третій мій милий приятель. Своїми чеснотами він перевершував двох попередніх.

— І ти тут? Тебе не часто угледиш на цвинтарі.

— Хіба? — мовив я, відступаючи на крок. — Якщо вчасно дізнаюсь, то не пропускаю жодної церемонії.

— Справді?

— Хіба я можу позбавити себе найбільшої радості існування?

— Тобто?

— Радості від того, що я їх пережив, — пояснюю. — На твої похорони я теж прийду, брате Петі.

— Що ти… що ти! — перелякано відхрещується мій друг Петер Кіеш. — Я ж багато молодший за тебе.