А коли на сусіднє ліжко поклали іншого дідка, якого о шостій ранку забрали до клозету і там забули, я почав розмірковувати, чи я так само терпляче — коли настане час — переноситиму ідіотичний гумор існування, який підсолоджує наші останні години, а чи після кількох годин перебування на унітазі підстрибну вгору й завию на повен голос?

Тож відвідини госпису не заспокоїли мене. Я не сміявся, ні, я — боявся. Людина, побачивши карикатуру на себе, спершу, либонь, радісно напне на обличчя м'яку лицемірну усмішку, а може, й засміється, та в самому осерді, в серці в неї відкриється малюсінька ранка. Хай так, я сміюся з себе, але не погоджуюся, щоб інші з мене сміялися. Панове, які живуть у лежачому положенні, мов карикатурки, поодинці чи гуртом підсміюються з мого прийдешнього.

Тамашеві, який влітку нарешті повернувся з Швейцарії, я оголосив:

— Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина.

Зауважу, що, вимовляючи цю фразу, я розтяг вуста у тонкій посмішці, щоб хлопець не сприйняв занадто серйозно мою звістку про старіння. Я сподівався, що він знає про таке поняття, як самоіронія.

Після історії з панною Сільвією уже минуло з декілька місяців, і я потрошку змирився з тим, що опинився долі, тобто мене збили з ніг і перестали зі мною рахуватися. Людина має заздалегідь звикати до горизонтального положення, яке їй доведеться зайняти в могилі. Ось я й призвичаївся, тобто увесь мовби задерев'янів, і тепер лише зрідка прокидався зрання від шаленого серцебиття і з відчуттям, що краще було б не прокидатися взагалі.

— Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина, — так, повторюю, оголосив я Тамашеві, тонко всміхаючись. — Моя пам'ять слабшає… а втім, можна сказати інакше: пам'ять моя не вважає за потрібне підбирати все, що трапляє під ноги, або, точніше, прибирати зі шляху кожну грудку… Ти мені потрібен.

Тамаш встав, підійшов до мене — я стояв за своїм письмовим столом — і ніжно мене обійняв. Тривале перебування за кордоном не позбавило його теплих синівських почуттів.

— Ви зовсім не постаріли, тату, — мовив він.

Це був красивий юнак, десь на голову нижчий за мене. Обличчям він теж скидався на мене, хоч і в здешевленому виданні; його риси підтверджували образ, який лишився в моїх спогадах з його дитинства: занудна любов до порядку і просто вражаюча надійність. До самої смерті поруч зі мною буде слухняний син з доброю вдачею, втішно відзначив я, за звичкою, думаючи передовсім про себе.

— Вияви старості неспростовні, синку, — мовив я. — Наприклад, протягом минулих місяців я зауважив, що варто мені замислитись, як моя нижня губа відвисає й кілька зайвих крапель слини опиняються на моїй камізельці. Камізельці це не шкодить, бо слина не лишає плям, однак сам факт дошкуляє.

Тамаш засміявся, і це насторожило мене. Він не сказав жодного образливого слова, але, мабуть, подумав: невже це я маю ходити слідом з носовичком у руці?

— Я згадав про це як про один з виявів мого старіння, — сказав я. — Просто як доказ, а не для того, щоб ти щось робив. Бо ти навряд чи допоможеш мені, коли знадобиться, згадати ім'я мого первістка, твого брата, який помер за десять років до твого народження. Та й нащо пам'ятати, я навів тобі це як приклад. Моя знаменита, тобто бездоганна, пам'ять дала збій.

— Чого ви не спитаєте у Жофі, тату?

— Ти кепсько метикуєш, синку, — мовив я вже нетерпляче, однак насправді вдоволено: з нього буде звичайний тугодум, а отже — щаслива людина. — Ти засумнівався, що я старію, а я намагався розвіяти твої сумніви. Якщо це, звісно, не вияв звичайної синівської любові!

Тамаш знову встав і ще раз обійняв мене. З тією сором'язливою ніжністю, на яку здатні тільки чоловіки, поляскуючи один одного по спині. Тож я анітрохи не сумнівався, що й за кордоном він зберіг успадковані від матері лагідні риси, її любов до людей, а з нею й повагу до авторитетів, і що під моїм проводом він успішно обмине ті новомодні небезпеки, які буцімто загрожують сучасній молоді. Він не відростив бороди у Швейцарії, волосся стриг коротко. Я оглянув його: батьківська відповідальність навіть розчулила мене. Звісно, йому б не зашкодило бути трохи хвацькішим, — подумав я, але тут-таки схаменувся: досить і одного шаленця в сім'ї. Хоча, правду кажучи, я не себе вважав шаленцем у цьому світі.

— Чим би ти хотів займатися в Пешті?

З цього запитання почалася нова глава моїх старечих відкриттів. Я ще заледве прийшов до тями після того удару блискавки — ха-ха-ха — того щигля по носі, яким завершилась моя чоловіча пора, а вже наді мною нависла нова, ще потішніша, загроза.

Тамаш вчився на інженера-текстильника. Розповівши, що в Женеві закінчив уже два курси, він спитав, чи може жити в мене.

— А де тобі ще жити? — здивувався я. — Квартира доволі простора, двом парубкам місця цілком досить.

— Однак… — мовив Тамаш.

Звісно, я не звернув уваги на його «однак».

— Я повернув тебе додому, бо відчуваю, що мені бракує тут людського відлуння. Маю надію, що ти з увагою поставишся до значущості цієї ролі.

— Я постараюся, татку.

Здається, його не зачепила пихатість, яка виразно прозвучала в моєму запитанні. Добра, чуйна душа, — вирішив я.

— Ми маємо зрозуміти одне одного, синку, — мовив я. — Я потребую не лише розуміння з твого боку, хоча й воно не зашкодить такому стариґаню, а надто якщо воно лише вдаване, тобто виступає як вияв любові й такту. Я не тому покликав тебе додому, щоб ти з носовичком у руках ходив слідом за своїм причмеленим татусем і витирав йому слину й шмарки. І навіть не заради Жофі, котра, як бачу, нізащо не помре, поки ще раз не погодує тебе грудьми пам'яті.