Шрифт:
— Ай, то все з її боку робилося для того, щоб тобі подобатись…
— Тим більше заслуговувала на похвалу! А вона, ніби заохочена моїм визнанням…
— Я собі гадаю!
— Климцю, я просив би не перебивати…
— Мовчу… мовчу!..
— …почала декламувати із «Зів'ялого листя» Франка:
Як на вулиці зустрінеш, то обходиш мене ти. Добре робиш! Спільним шляхом не судилось нам іти.— А пізніше, після якоїсь там суперечки поміж нами, ти мені написав цього вірша.
— Ти знаєш, я не пригадую собі… пробач мені, але великого гріха в цьому не бачу… Франко для всіх, не правда? Галинка декламувала з таким почуттям і з такою доброю вимовою, що я погладив її по голівці, як старанну школярку.
— А вона?
— Нічого… Думаю, що не було їй неприємно. Надворі було тепло, але хмарно. Починало вже добре темніти. Знаєш, як у горах ніч западає раптово. Правда, з вікна господині сіялося світло, й ми могли бачити одне одного виразно, хоч довкола була густа темрява. Мусило бути досить пізно, бо у Янчихи погасло світло, і ми відразу опинились серед чорної, хоч і теплої ночі… Я підвівся, щоб провести Галинку до хати, зрештою, і самому хотілося вже спати, але вона виявила бажання ще посидіти… Казала, що як ми звикнемо до темряви, то нам не буде здаватись, що вже так пізно… І ще казала, що, коли не стане світла, то і матіола запахне сильніше.
— І ти повірив у таку нісенітницю?
— Чому аж «повірив»? Я взагалі не задумувався над тим. Просто вволив її волю. Потім вона заспівала…
— Як? Уночі? Під чужим вікном, за яким сплять струджені люди?
Микола поблажливо погладив жінчине волосся.
— Климцю, не треба аж так… По-перше, «струджені» селяни не знають безсоння, а падають на постіль, як солома. Це, по-перше… а по-друге, як пригадуєш собі, столик стояв не під самим вікном, а по-третє, Галинка співала піаніссімо… хай небуковинська земля буде їй пером…
— А потім?
— Дозволь мені трохи помовчати…
Климентина вмовкає, але думає своє: «А все ж таки вона залишила слід у твоїм серці…»
— Ти пробач мені, але не маємо чого квапитись. Ось скоро сонце зійде й треба буде братись до роботи.
— А далі що було?
— А що мало б «бути»? Я все ж таки встав і пригадав, що завтра треба нам до школи йти, а то скоро когути запіють…
— А вона що?
— Вона? Гм… вона теж підвелася з місця, бо що мала робити? Не знаю, чи тому, що наші очі звикли до темряви, чи, може, за той час небо звільнилось від хмар, але стало ясніше… В усякому разі, я бачив її досить виразно… Галинка, ти лише слухай, обійшла стіл навколо, стала навшпиньки, закинула мені руки на шию і сказала, наслідуючи дитячий голосок: «Дитина хоче спатки. Дитина просить взяти її на руці і занести до хатки».
Сказав і вмовк вичікуюче.
«А я навмисне, коханий мій, не скажу тобі ні слова… гм… от тобі й «чоловічий характер»…
— Ти слухаєш мене?
— Що маю слухати? Ти ж нічого не говориш…
— Правда… правда… І що я мав робити супроти такого її бажання? Я, як кавалер, вволив її волю…
— Взяв її на руки?
— Так, нахилився, взяв попід коліна і поніс… Вона закинула мені руки на шию… Не знаю, чи важила більше як півкорця… Відчинив ногою сінешні двері, навпомацки увійшов до хатини і… поклав на ліжко.
— У черевиках?
— Напевно, в черевиках, бо щось не пригадую собі, щоб я її роззував.
— А далі що?
— А далі склалася зовсім дурна ситуація. Я постояв ще хвильку біля неї, а позаяк вона мовчала, сказав «добраніч» і вийшов. Правда, вона мені не відповіла…
— Я гадаю…
— Але ж я ще не доказав тобі до кінця своєї розмови з Орестом…
— Цікаво…
— А ти знаєш, справді цікаво… Він поставив мені запитання, яким мене зовсім приголомшив…
— Та що ти кажеш?
— Він спитав мене просто з мосту… Ти чуєш?
— Микольцю, я ж уся перемінилася на слух…
— Спитав мене, чим я ліпший від нього і чим він гірший від мене, що Галинка, як він казав, віддавала мені «першенство». І що я мав на це відповісти?
— А й справді, що ти відповів?
— Я сказав те, що думав… Я йому сказав щиро, що якби я був дівчиною і Мав вибір між ним і мною, то, само собою, вибрав би його.
— Може, не треба було вже аж так… Кінець кінцем, чого тобі бракує?
— Може, мені за тих часів справді нічого, як ти кажеш, не бракувало, але Орест мав аж надто…
— Наприклад…
— Може бути й приклад! Хто з наших учителів знав французьку мову? А він плавно говорив по-французьки. Навіть «Ле мон» виписував з Парижа. Я вже не кажу про його музичні здібності…
— Це все правда, Микольцю! Ти ще додай, що колись за класичний профіль дівчата прозвали його «Гете»… Він був настільки «добре вихований», що навіть картоплю в мундирах чистив ножем і виделкою… Ну і що з того?