Шрифт:
— Як це розуміти?
— Поперед себе навпростець! Він мав добрих прикмет аж надто багато, а Галина хотіла тебе, а ти не хотів її, бо в неї був мошок на верхній губі… який, зрештою, не заважав Орестові…
— Ти мене знаєш…
— Ага, як на суді: «Правду і тільки правду».
— Таким я вже, жінко, народився і на це нема ради… Одне мені не зовсім ясно… Якщо покійна щось почувала до мене, то як зрозуміти, що відразу ж по нашому весіллі, здається, менше як за місяць, вона вийшла за Радзієвського…
— Може, саме тому, щоб бути поблизу тебе. Чейже тоді ніхто не міг передбачити вбивства в Сараєві…
— Воно то правда, хто був би тоді сказав, що за якихось чотири роки ми з Радзієвським житимемо в інших державах? Але ж ти не забувай одного… Сім років до війни жили вони у Луківцях, так би мовити, на наших очах…
— Я знаю, що ти хочеш сказати… Справді, і ми, і всі, хто знав Радзієвських, мали їх за ідеальну пару… Може, якби не той Талергоф пізніше!..
— А це, справді, треба ж такому трапитись… у Росії мало його не розстріляли як австрійського шпигуна, а в Австрії запроторили у табір як шпигуна російського… Війна є війна, нічого не вдієш…
— Він не казав, коли Галинка переїхала до нього в Польщу?
— Ну, певно, вже по війні… Ні, чекай, я забув, він мені казав, що вона ще під час війни поїхала до Відня шукати протекції в якогось там посла…
— І поки добивалася аудієнції у пана посла, розпалася Австро-Угорська монархія, і Орест знову опинився у тюрмі, але вже «Польської одродзоної»…
— Ну, то коли вони, кінець кінцем, віднайшлися?
— Ти знаєш, він чомусь про це не хотів говорити… а я, зрештою, не дуже й розпитував…
— Та певно, як людина сама не хоче… А втім, тепер це вже й не таке важливе. Мене дві речі страшенно вразили в цій історії…
— А саме…
— По-перше, чому Орест стільки років не давав про себе знати… А по-друге, це стосується вже Галинки — хай мені господь простить, бо про мертвих — або добре, або нічого… але все ж таки не годна я зрозуміти, як можна прожити з чоловіком сімнадцять років…
— Чекай, жінко, яких сімнадцять? Таж війна тривала чотири роки…
— Хай буде… хай буде тільки тринадцять… і на кінець завдати йому такого удару…
— Я завжди говорив, що то сильний характер…
— Ти про кого?
— Звичайно, про Галину…
— Ти кажеш «сильний», а я сказала б — жорстокий… То Орест ще святий чоловік, скажу тобі, що хотів вислухати її…
— Ну, знаєш, остання воля… це вже така річ, що… Мені чомусь здається, що поміж ними мусило зайти щось таке, чого Галинка не могла пробачити йому…
— Ти думаєш… зрада?
— Різні зради бувають, жінко…
Часинку мовчать.
— Що там зайшло поміж ними, цього ніхто вже не знатиме… Чекай, я хочу поцілувати тебе…
— За що, люба?
— А я не знаю, за що… Хіба можна так ставити питання?.. Може, з вдячності, що нам знову по двадцять з чимось… А й справді, що таке кохання, як не одне…
— Але я тобі не доказав найважливішого. Орест спитав мене — але треба було бачити… чого кажу: «бачити»… треба було мати силу витримати погляд, яким він свердлив мене…
— Ну, то про що спитав він тебе?
— Гм… спитав… спитав, чи з боку Галини — ти чуєш? не було спроб дати мені зрозуміти, що я їй не байдужий…
— А ти що на це?
Климентина бере його лице в долоні й повертає до себе, хоч у переддосвітньому тумані розрізняє тільки ніс і темні западини очей.
— Що ж я можу тобі на це відповісти? Брехуном треба народитись або солідно тренуватися в цьому ремеслі… Я, зрозуміло, з місця заперечив, але видно було з інтонації мого голосу — кажу ж, брехуном треба народитись… було щось такого, що відразу насторожило його. Він умить змінився на обличчі, ніби застиг, і щойно по хвилі спитав мене, чи те, що я сказав, можу підтвердити «словом честі»…
— А ти… що?
«Ти ж мене щойно цілувала… чого краєш тепер моє серце без ножа?»
— Я, питаєш, що я… Суди мене, як хочеш, але я не міг інакше… Я простягнув йому руку… правда, «даю слово честі» не вимовив, але це вже чиста формальність… Я ж дав йому свою руку! Хоч знаю випадок… я розповідав тобі про такого Євзебія в українській гімназії, який покінчив з собою…
— Пам'ятаю, ага, пустив собі кулю в лоб, його було піймано на фальшивому «слові честі»…
— Ото ж… ото ж… А я не міг інакше повестися з тим нещасним чоловіком… О господи, який то був тяжкий день для мене! Слава богу, що настає вже новий!