— Слухай, дівчинко, — каже мені Казимир тоном, наче він був бозна на скільки старший від мене. — Держись, бо завтра-позавтра в нашій сім'ї вибухне бомба. Хай уже врешті твої знають, що по їх дочку не приїде королевич, а вкраде її в них простий робоцяж, а мої хай теж звикають до тебе, як до синової.

— Ой Казик, я так боюсь…

— Чого ти боїшся? — І він тиче мені перед очі мускули своєї правиці. — Доки ця рука діє, будь спокійна!

Це чванькувато трохи, правда? Але що вдієш, коли всі хлопці в тому віці люблять удавати з себе героїв. Я це помічала не раз по моєму братові, хоч він куди молодший за Казимира, та по братах моїх товаришок.

Але навіть у цій посполитій чванькуватості, назвімо її вже так, є якесь глибше зерно, якась безперечна внутрішня правда, що примушує вірити і Казимирові, і його мускулам!

Не знаю, що Казимир говорив моїм батькам і що вони йому відповідали, бо мене тоді якраз у хаті не було. Мама послала мене того дня знімати квасолю з тичок на городі. Я можу розказувати тільки з того моменту, як батько мене до хати покликав. Я відразу помітила в голосі батька якусь зміну. Якимось занадто глухим видався мені його звук.

Приходжу до хати і застаю таку картину: посеред хати стоїть Казимир. Хоч би вже прибрав якусь скромну позу, а то, як навмисне, розчепірився, як на ходулях. Високий, кремезний, він, здавалось, весь світ заслонив собою. Коло вікна стоїть моя мама (чому вона стоїть?), а тато ходить з кутка в куток.

«Держись», — повторюю собі в думці слова Казимира, як гасло перед боєм.

«Засідання» відкриває батько…

— Чи це правда, Марто, (ох, вже навіть не Мартусю, — біда!), що ти потай від нас заручилася з Казимиром?

В цю хвилину відчиняються двері з кухні і всувається (ох, яка ж цікава!) пика мого брата. Щастя, що батько гостро наказав йому вийти надвір.

«Ага, — подумала я, — справа при замкнених дверях!» — і якийсь дурнуватий сміх охопив мене.

— Правда, — відповідаю, як мені здається, ні занадто покірно, ні занадто зухвало.

— А ти… як оце ви, — звертається батько і до Казимира, — вирішили справу? Ви ж обоє добре знаєте, хто ви такі… Вам же відомо, які існують тепер загострення… Подумайте, на що ви наважились… Як же ви уявляєте собі серед цих умов своє сімейне життя? Хто з вас має зректися усталених традицій для вашого сімейного щастя? Ти, Марто, ні в якому разі не смієш зробити цього! Бо тоді ти не дочка мені. А якщо поступиться Казимир в тій справі, то він, — це теж тобі відверто скажу, — втратить в моїх очах всяку повагу. Я перестану його шанувати, а з ним і тебе, Марто, як жінку перевертня. І ще одне… Для тебе мій інспектор старається влаштувати посаду в залізничній конторі, яка дасть тобі матеріальну незалежність. Ти знаєш, що тепер заміжніх жінок звільняють з посади. Тому я тобі раджу добре, таки добре призадуматися над тим, що краще: незалежне становище державної уряднички, а з ним, як сама знаєш, відповідна життєва стежка, або життя коло звичайнісінького робітника, а з ним і всі ті гаразди, що їх мають тепер робітники у Польщі.

Чи батькові слова викликали вагання в мені? Не знаю.

Я була така приголомшена, що буквально світу божого не бачила. Жовті плями мигали мені перед очима, і це теж в якійсь мірі перешкоджало мені зібрати свої думки. А втім, я відчула гостро, як укол голки, погляд Казимира на собі. Я повернула очі в його бік, а він підборіддям (воно в нього різко окреслене, вольове) вказав мені на вікно. Я глянула через вікно і в першій хвилині не помітила нічого гідного уваги. Але нарешті! Перед нашими вікнами росла молоденька груша. Тепер я зрозуміла його:

«Як цьому дереву рости, так нашому коханню бути».

— Я вже вирішила, — сказала я батькові і, немов на підтвердження своїх слів, стала поруч Казимира. Він узяв мене за руку, і я відчула, що ми в ту хвилину стаємо нареченими не тільки перед богом, але й перед людьми.

Мушу зі смутком признатися, що я уявляла собі цей момент в моєму житті трохи інакше.

Настрій, що оповив нашу кімнату, скоріше підходив би під похоронний, ніж під весільний обряд.

Я сама відчувала глибоку прикрість від батькової непримиренності. Мене не залишала думка, наче хтось тоненьку голку весь час встромляв все глибше в мій мозок: невже не можна кохати поляка без того, щоб не втрачати при цьому свою національну гідність?

Мої думки, мов антеною, перехопив мій наречений: не випускаючи моєї руки з своєї долоні, він звернувся до мого батька:

— Можу сказати вам на втіху тільки те, що вам не доведеться ані зрікатися своєї дочки, ані перестати її поважати, як жінку ренегата. Можу вас запевнити, що ваша дочка залишиться й далі українкою так, як і я поляком, а разом ми створимо, в цьому теж можу вас запевнити, щасливе подружжя. Чи не так, Мартусю?

— А твої діти? — з цими словами вбігає в кімнату захекана, з розвіяним на вітрі волоссям Казимирова мама.

Це сталося так несподівано, так навіть якось театрально, що мене охоплює підозра, що вона, певно, пішла назирцем за Казимиром і підслухувала під нашими дверима.

Поява моєї майбутньої свекрухи серед нашого гурту вносить велике замішання. Я бачу, як ніяково починає почувати себе мій батько. Передчуваю, що він боїться підозріння — мовляв, Кравчики заманили хлопця до себе і тут обробляють його. Мама теж починає, по-моєму, зовсім зайво, виправдовуватись перед Пястовою, що факт заручин молодих для неї в тій самій мірі несподіваний, як і для Пястової.