Один тільки Казимир, мій богатир синьоокий, тримається преспокійно, і це теж якось особливо відрізняє його від решти присутніх тут.

— А діти, — звертається Казимирова мати виключно до нього, наче тільки вони двоє були в кімнаті, — хто будуть вони? Де ти їх хрестити будеш? У костьолі? Чи, може, на ганьбу і сміх усього нашого народу, потягнеш їх до церкви? Добре, як будуть в тебе сини, — вони за законом будуть поляками, а як бог на кару обдарує тебе ще й дочками? Що ж, ти з них українок поробиш, щоб потім, так як у Кривокульських, брат на сестру з ножем кидався? Я, твоя мама, скажу тобі тільки те, що я… волію бачити твою дитину мертву на катафалку, ніж охрещену в церкві.

Я добре знаю, що ці слова могла вимовити тільки людина під час великого збудження, коли сама не усвідомлює того, що каже, проте мені аж моторошно стало від них.

Можливо, що навіть моя рука, яку держав Казимир, похолола, бо він чогось міцно стиснув мені пальці.

Бідна ти, бідна моя крихітко ненароджена! Ти ще на світ не викололась, а тебе вже прокляли, і то ще хто? Твоя рідна бабуся, яка повинна радіти тобою і любити тебе. Як же ми з тобою, моя дитино, проб'ємо цю темну стіну релігійних забобонів?

— Мамо, — гнівно обізвався Казимир, — чи мама думає про те, що вона говорить? Не журіться, — посилкувався він розрядити атмосферу, — наші діти не будуть хрещені ні в костьолі, ні в церкві…

— Як же ж? — аж кинулась його мама. — Нехристами будуть рости?

— Ні, — спокійно відказав Казимир, — вони просто будуть реєстровані у… — тут він вимовив якесь слово, що його ніхто з нас не зрозумів. Ген пізніше довідалася я, що означає слово «загс».

— Де? Де? — не зрозуміла, про що йдеться, Казимирова мама.

Вона збиралася йти. Казимирові годилось вийти разом з нею. Він так і зробив. На прощання поцілував мене при моїх батьках і своїй матері в чоло.

Аж тепер охопив мене страх перед моїми батьками. Доки Казимир стояв тут, дужий і певний себе, я почувала себе у цілковитій безпеці. А тепер, пробачте за заяложене порівняння, нагадувала собою човник серед моря під бурю. Я почувала себе винною, хоч і не могла дошукатися справжньої вини за собою. Я не сміла очей звести на батька і матір. Хвилину панувала в нашій кімнаті вбивча мовчанка. Нарешті перервав її тато.

— Так, — сказав він, наче у відповідь своїм думкам, — всього я міг сподіватися в житті, тільки не того, що матиму зятя поляка. Дочекався я, доню моя, подяки від тебе…

Ці слова були сказані з таким глибоким смутком, стільки батьківського докору було в них, що мої нерви не витримали і я розридалась.

Тоді мама підійшла до мене і ніжно пригорнула до себе.

— Не плач, — витерла мені своєю спрацьованою долонею очі, — я теж воліла б, щоб він був свій (боженьку, так начебто Казимир був чужий!), але коли така твоя доля, то я від серця бажаю тобі і йому всього найкращого, всього того, що може побажати мати дитині.

Оці мамині слова були найкращою для мене нагородою за сумне свято моїх заручин. Хоч батько Казимира теж гарно привітав мене. Поцілувавши мене в обидві щоки, він відвів мене до своєї кімнати, так званої малої, і тут побожно подав мені перстень з великим смарагдом. Мені відразу впало у вічі, що перстень той якоїсь несучасної, немодної форми. Батько надів мені перстень на середній палець, бо на підмізинний був він завеликий, і сказав:

— Цей перстень подарував моєму батькові-повстанцеві ще в шістдесят третьому році за якусь велику послугу один російський революціонер… Носи цей перстень на здоров'я і своєму старшому синові передай у спадок.

Я вийшла від батька з історичним перснем на пальці. Не знаю, яке життя мали ті, хто раніш носив його, знаю тільки те, що для мене не був ласкавий той перстень. Я тішилась ним тільки доти, доки не вийшла між люди.

Перша запримітила його на моєму пальці моя товаришка з шкільної лави Оксана Максимович.

Її батько мав великий магазин з колоніальними товарами, і вона кінчала торговельно-промислову школу для того тільки, щоб бути більш корисною у власному інтересі (в нас усяке підприємство колись так і звали «інтересом»).

— Ти що, заручилась? — спитала мене з іронією. Мабуть, надто вже неправдоподібним в її очах фактом була ця можливість.

Здається мені, що якби вона була запитала мене про цю подію іншим, більш товариським тоном, то я, можливо, була б і не призналась їй про свої заручини. Не люблю (тепер і я Марильку стала розуміти) розголошувати, чи, як каже моя матуся, «вибубнювати», свої інтимні, сердечні справи. Але в тому запитанні Оксани було стільки глуму, стільки насміху багатої панни на відданні, що в мене просто вскочив чорт з рогами. «Ах, — подумала я собі при тому щось дуже погане про Оксану, — то ти гадаєш, що як у твого батька дві кам'яниці і торба золота, то тільки ти маєш право заміж іти? Чи тобі здається, ти… ти… що я маю старою дівкою сивіти тому, що батько не може до мене злотих додати?»