Хоча з другого боку… В ті роки (тридцять сьомий — тридцять восьмий) майже ніхто не одружувався. Робітники і трудова інтелігенція ходили безробітні або були під загрозою втрати тієї роботи, яку мали.

Колись, розповідають наші бабуні, дівчата та їхні матері різними штуками ловили женихів, а тепер жених — то вже просто лютий ворог. Матері так і міркують: зараз маю на утриманні одне, тобто свою дочку, а як одружу її, то матиму на своїй шиї трьох, тобто дочку, зятя і невдовзі внука… І тому коли хтось женився чи виходив заміж, то подія та викликала цілу сенсацію у місті. Звичайно безробітний хлопець міг одружитися тільки з дівчиною, яка щось мала.

Зрозуміло, що коли так дивитись на справу, то першість щодо виходу заміж мала Оксана, а не я.

А тут, як на зло цій зарозумілій багатій дочці, я заручилась. Я і собі на манір Оксани відкинула згорда голову назад і сказала визивно:

— Еге ж… заручилася…

— Справді? — спитала мене з недовір'ям, але вже чогось сердито.

— Справді!

— Дай слово честі, що кажеш правду, — аж здригнулась чомусь вона.

А мені що? Хочеш слова честі, маєш слово честі:

— Слово честі!

Я думала, що цим вже спекаюсь її, але куди там! Доти мене нудила, доти не відставала від мене, доки я їй не сказала, як звати мого нареченого.

— Казимир Пяст? Таж він… Хіба не хочеш тим сказати, що він… що ти… за поляка заміж йдеш?

— Так, — відповіла я, думаючи тільки про одне, що зробив би в такому випадку Казимир, — він поляк, але він не шовініст! Він…

Але Оксана вже не слухала мене. Стуливши вуста, вона — чесна, чиста, горда, мало не героїня — залишила мене серед вулиці, кинувши мені на прощання тільки одне слівце:

— Бойкотую!

Я на хвильку наче розгубилась. Як? За що бойкот? Мені дуже було неприємно і до сліз досадно. Мене образили так, як ще досі ніхто не наважувався. За віщо?

Але вже у черговій хвилині врівноважився мій розум, і розсудливі думки припливли до нього:

«Ах ти, стерво багатійське (тепер я вже не розбиралася в словах), та твій батько навіть крамниці під власним прізвищем не держить, та ти сама, стоячи за прилавком, кожну польську панюсю низьким «цалуєм рончки» вітаєш… І ти… ти… ще почуваєш моральне право бойкотувати мене?»

Ах, як же ж я жаліла, що щось затьмарило мені розум і я оцих своїх міркувань не вилила їй з місця на голову!

Пропало!

Я потішала себе тим, що мене не дуже-то цікавить думка цієї купецької дочки. Хіба в мене немає кращих приятельок за неї?

Про цю пригоду не розказала я навіть удома. Не треба, міркувала я, доливати оливи до вогню і додавати батькові козирів до його карт проти мене. Але Казимирові не могла я не розповісти про все. Він вислухав мене з насупленими бровами, а потім пригорнув міцно до серця і сказав твердо:

— Я ж тобі казав: держись! Тут не йдеться тільки про тебе і про мене, тільки про наше кохання. Не це найважливіше…

— Як? — шепнула я вражена і відчула, як мене кольнуло щось у самій середині серця. — Наше кохання не є найважливішим? А що в такому разі те… важливе?

Попестив мене по щоці, як дитину:

— Ех, Мартусь, Мартусь! Ти зробила такі жалісні очі, коли я сказав, що наше кохання — це не найважливіше… Я боюсь, що ти мене погано зрозуміла. Я хотів тим сказати, що ми двоє, як пара, — чи ти не відчуваєш цього? — творимо революцію у поглядах і світовідчуванні нашого оточення. Воно і добре. Так треба. Хай ми з тобою будемо ті перші… ті відважніші… Хай нас бойкотують… але ж ми — чоло вгору, моя маленька! — розчищаємо шлях у гущі національного шовінізму і релігійного фанатизму. Нічого, дівчинко! Ми перед цілим світом покажемо, що в деяких випадках шлях від серця поляка до серця українки може бути коротший, незрівнянно коротший, — і він зазирнув мені у вічі, — ніж та відстань, що відділяє Марту Кравчик від панни Оксани Максимович.

А тепер скажіть мені, чи можна такого не любити? Він завжди вміє все якось так пояснити, під якимось таким кутом глянути на справу, так всюди застосувати свої погляди, що світ на очах міняється, що, відверто сказати, самого себе не впізнаєш.

Але все воно добре, як він при мені. А як лишаюсь сама, то знову стаю трохи полохливою і — як би це сказати? — тією давньою Мартою з тисячею забобонів у душі.

Оце недавно пішла я до театру. Мала йти зі мною матуся, але до неї несподівано прийшли гості, і я (правду кажучи, ще й трохи тому, що не зовсім добре почуваю себе в товаристві старих) пішла сама. Сказала Пястам, щоб Казимир, як повернеться з роботи, вийшов мені назустріч.

Через отих несподіваних маминих гостей я трохи спізнилась. Увійшла в зал, коли на сцені йшла вже вистава. Щоб не зробити зайвого шуму, я навшпиньках пройшла до першого ряду крісел і сіла на першому вільному місці.

Коли очі мої освоїлись трохи з півтемрявою залу, помітила я, що попала непогано. В тому самому ряду сиділи мої подружки із спортивного товариства «Стріла». Я не витримала і ще під час дії почала подавати їм знаки — мовляв, дивіться, хто біля вас. Але вони чи справді були так зайняті тим, що на сцені діялось, чи не впізнали мене, — досить того, що поводились так, як… саме і повинні поводитися люди у театрі під час гри на сцені.