— Як вас звати?

Голос у цього румуна привітний, і запитання лунає зовсім по-товариському.

Ориська рожевіє, як вранішнє сонце. Вона щаслива, що учитель на неї першу звернув увагу.

— Багато вмієте по-румунському? — питає далі лагідним тоном Мігалаке.

На це запитання Ориська могла б з певністю відповісти, бо вона твердо знає, що «ну» по-румунському чає наше — «ні». Але як же може Ориська дати таку відповідь? Вже краще мовчати засоромлено. Та вчитель, певно, і без цього догадується, що приватистка не може знати добре румунську мову. Він щось говорить без гніву, навпаки, з усмішкою. У приблизному перекладі зміст його слів такий: учитель розуміє, що тим, які вчилися приватно, з румунською мовою буде трошки трудніше, але при добрій волі (учитель сподівається, що в Ориськи є та добра воля) можна все осягнути. Він має надію, що Ориська полюбить його предмет і успішно вивчатиме його.

— Будемо любити мої уроки, Поповіч? — вимовляє по-румунському Дарчине прізвище учитель.

Мігалаке запитав таким проникливим голосом, що відповідь не могла бути заперечною.

— Прошу сідати, панночки!

Учитель виголошує тепер промову до цілого класу, яка у Дарчиному приблизному перекладі означає: маю надію, що житимемо в найкращій згоді. Ви повинні знати, що, крім знання предмета, я вимагаю ще й любові до нього. В цьому році читатимемо поза програмою одного з найбільших поетів Румунії — Васілє Тудоряну. Речі, які і найбільший варвар не міг би не любити. Найкращим доказом любові учениць до предмета я вважаю зацікавлення ними позашкільною програмою.

«Що пише той Тудоряну?» — надіслала Дарка записку Оріховській.

Та доки прийшла відповідь від Оріховської, Дарка вже пригадала собі, що про цього поета чула ще перед іспитом з уст самого татка.

Оріховська ледве глянула на записку, зім'яла її в кулаці.

— Шовініст і слов'яножер, — шепнула Дарці, торкаючись губами її вуха.

— Хто з панночок має гарний, чіткий почерк? — запитує учитель.

— Романовська! Наталка Романовська! — загудів клас.

Учитель дивився на обличчя учениць, поки не побачив одну, що зашарілася. Це й була Наталка.

— Домнішора! Прошу до дошки. Підпишіться, — сказав лагідно, наче просив.

Романовська вивела геометричними, чепурними літерами: «Наталка Романовська».

— Я просив підписати по-румунському, — зауважив учитель.

Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав учитель.

Учитель нахилився до дошки, хоч, напевно, не був короткозорий, а потім пильно подивився на Романовську:

— Чи ви справді так мало знаєте румунську?

Романовська з острахом озирнулася навколо: що це значить? Учитель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Наталчиних рук, перекреслив те, що вона написала, і, похитуючи головою в Наталчин бік, вивів присадкуватими збитими літерами: «Наталія Романовські».

— Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватися в мене. Це стосується всіх учениць. Звертаю увагу, що всякі пом'якшення, всякі не згідні з духом румунської мови закінчення на «а» вважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду виставляти оцінки. Список учениць приготувати мені прошу домнішору Сидір. Романовські, ідіть на місце.

Наталка попленталася до парти. Глянула на свій каліграфічний підпис на чернетці і затулила лице долонями.

Учитель був несправедливий. Чотири роки підряд список учениць виготовляла завжди Романовська, яка була найкращою рисувальницею на весь клас, а може, навіть на всю жіночу гімназію. Ніхто нічого не сказав, але відчувалося, що клас не погоджується з вчинком учителя. Усі знали, що Романовській завдана моральна кривда і права вона, а не вчитель. Але всі мовчали.

Мігалаке виписав на дошці назви нових підручників і лекцій для п'ятого класу. Учениці переписали їх до своїх зошитів. Урок закінчувався.

Враження від першого дня навчання у школі не були ані прикрі, ані милі. Були важкі.

Перша неділя у місті припала на теплий, пронизаний уже осіннім повітрям день. Гойдалося сонце над землею, і серце у грудях було вистелене чимось шовково-м'яким. Лідка крутиться по хаті, наче бджола на леваді. Дарка приводить до порядку своє довге непокірне волосся.

— Ти не зав'єш собі волосся? — допитується Лідка, вся у дрібних, смішних кучерях.

Дарка тільки здивовано дивиться на неї:

— А навіщо?

Хотіла б сказати Лідці, що вона не має потреби припікати своє волосся, бо Данко цього літа і без того назвав її коси прекрасними. Погладив їх (так, Лідуню!) своєю рукою і сказав, що вони дуже гарні, просто прекрасні. Але чи Лідка зрозуміє це?

Тоді Лідчина мама з білим, немов пареним, обличчям каже в оборону Дарки:

— Панна Даруся має таке гарне волоссячко, що гріх був би припікати його.

Господиня виходить з кімнати, а Лідка знову до Дарки: