— А він, може, ходить до гімназії?

— Аякже! Він у сьомому класі…

— Ну, то не маєте чого боятися… Чоловіча гімназія міститься в тому самому будинку, що й ми… Тільки вони зранку, а ми після обіду. Можете прийти котрогось дня раніше до школи і зустрінетесь з ним, як буде виходити з гімназії. А ви вже злякалися, що гроші пропали?

Лідка усміхнулася, не відкриваючи зубів. І хоч яка це скупа була усмішка, Дарці відразу потеплішало на душі. Вона подивилася на Лідку й сказала щиро, наче забувши про те, що хвилину тому ця пропозиція вийшла, власне, від Лідки:

— Прошу… Сидімо на одній парті…

Дружба зав'язалася. Від урочистості цього акту наче стіни проясніли. Навіть шафа й ліжко з білим покривалом стали менш чужі.

Лідина порада, що на перший погляд здалася такою рятівною, на практиці не така вже зручна. Перший день у школі почався відправою в церкві. Коли після двох годин випустили п'ятий клас жіночої гімназії, то біля гімназичного будинку не було вже нікого з хлопців. Може, вийшли півгодини тому, може, годину, але досить того, що Данкові не спало на думку зачекати на Дарку.

Певна річ, що Дарка після цього не могла бути веселою.

— Як не маєш на зошити, то моя мама позичить тобі, — так пояснила собі Дарчин настрій Лідка.

— Дякую… я ще маю трохи дрібних…

Наступного ранку вирішила Дарка сама вибратися до міста. Пані зразу начебто не хотіла пустити її. Дарка ще може заблудитись у місті. Господиня мусить бути її опікункою, бо за це їй платять. Але Дарка затялася на своєму: хай ніхто не боїться за неї. Вона вже не маленька і, слава богу, має свій розум.

Що залишилося господині, як не задовольнити Дарчине прохання?

Та Дарці зовсім не потрібно було ні міста, ні ринку. Йшлося тільки про чоловічу гімназію. Адже вона мусить нарешті зустрітися з Данком і домовитись, як їм у майбутньому бути.

Дарка стала в парку напроти вхідної брами гімназичного будинку і чекала, чекала, чекала… Коли задзвонили і брама розкрила свою пащу, Дарка аж зойкнула: де ж вона відшукає Данка в цьому плесі голів?

Збігла з підвищення в парку і вдарилася об той живий мур, але, переможена, відійшла в сторону. Нічого не бачить перед собою, тільки темно-сині плечі, плечі і груди, груди і плечі. В розпуці знову вибігла на пагорбок в парку. Глянула і, задихана, кинулася в одному напрямі… Данко! Гатила перед собою, прокладаючи собі ліктями дорогу, ладна з зубами кинутися на того, хто насмілився б її зупинити!

— Данко!

Хлопці почали вже нарешті самі давати дорогу: може, загубила що дівчина?

Вже… вже… от, здається, доторкнеться до нього рукою.

— Данку! Данку! — кричить на весь голос.

Данко мусив почути її. Повернув голову й, переконавшись, що то вона, подав руку товаришеві, з яким ішов.

— Данку, — переводячи віддих, сказала Дарка, — Данку… ми не умовилися… коли нам зустрітися…

Хтось з гурту хлопців гукнув:

— Хлопці, увага! Данилюк фліртує!

Данко, почувши це, подивився на Дарку, злий, аж побілілий, начебто вона могла тому дурневі рота заткнути. Та хіба це таке важливе? Видно, що для Данка цей дурний вигук має неабияке значення, бо він питає Дарку без усмішки, зовсім сухо:

— Ти мала мені щось сказати?

— Я… ми… не умовлялися, — белькоче Дарка, — коли ми… Я не знаю, де ти живеш… І чи ти на цьому тижні прийдеш до мене… чи…

— Ет! — сіпнувся Данко. — То ти задля таких дурниць маєш мене перед всією гімназією соромити? Ти думаєш, що це село, де можна з ким хочеш і коли хочеш ходити? Ти не знаєш, що нам… заборонено ходити з дівчатами? Ти хочеш, щоб через тебе мене вся гімназія взяла на сміх… Ти ж… — Раптом помітив краплинки сліз на її віях і заговорив по-іншому: — Більше не роби цього, Дарко. На цей раз я збрешу, що ти моя двоюрідна сестра… Ти не журися… Як буду мати вільний час, сам прийду до тебе… Ну, на все добре!

Він скоро зник у натовпі синіх плечей і грудей. Дарка постояла ще хвилину, потім довгим поглядом повела за ним услід і пішла своєю дорогою.

Це звалося місто і початок нового життя в ньому.

В коридорах шкільного будинку відгонить натертими пастою підлогами й сирим вапном. Лідка пхнула двері п'ятого класу і пропустила Дарку першою.

— Це та, що складала в нас перед канікулами, — представила Дарку кільком товаришкам у класі, але жодна з них не сказала бодай слово на це.

З коридора через розчинені двері виглянула Ориська, з розгубленими, зляканими очима, чистенька, вичепурена, як цяцька на ялинку.

— Орисько!

Більше не мали нічого сказати, як люди, що несподівано, після років розлуки, зустрічаються на чужині. Нарешті Ориська спитала (попередні два дні не було ще справжнього навчання) як про само собою зрозуміле:

— Сидимо разом?

Дарка змушена була пожалкувати через свою поквапність:

— Чи я знаю, як то буде? Я вже обіцяла Лідці… Знаєш, тій, що я в них на станції.