— Бачиш, Дарко, яка ти!

Дарка подивилася з серцем на Ориську, потім звернулася прохально до Лідки:

— Може б, ми сиділи втрьох на бічній лавці? З нами б сиділа і Підгірська… знаєш, Ориська…

Лідка покрутила своєю тоненькою, як стеблина, неприємною чорною шиєю:

— Ні-і… Я сидітиму з Кентнер, а ти сиди з нею… Сиди вже, сиди… Ті, що приходять з одного села, завжди мусять разом сидіти. Можеш сидіти з своєю Ориською — мене це не обходить.

Повернулася до вікна і почала рисувати гострим нігтем якісь геометричні фігури на свіжолакованій віконній рамі. Дарка відчула у Лідчиних словах більше, ніж Лідка бажала: погорду до себе, Ориськи, до їхнього життя і до тієї сентиментальності, що дало їм село на дорогу. Якась товаришка з червоними щічками (напевно, найбільш важлива особа в цьому класі), блондинка, усміхалася до Дарки: не роби, мовляв, нічого собі з Лідки Дутківни, нова товаришко! Вона така нетактовна, що вже навіть ніхто не ображається на те, що меле її пустий язик. Переконаєшся сама, товаришко!

Тоді підійшла до Дарки й Ориськи учениця, що досі стояла, нерухомо притулившись до печі. Ця висока дівчина, з плоскими грудьми і щоками, сказала невиразним голосом:

— Як хочете, можемо сидіти втрьох на бічній лавці.

Дарці не подобалася нова товаришка: не мала нічого такого у цілій своїй постаті, на що можна було б з приємністю подивитися. Вона мала вигляд засушеної риби. Мабуть, навіть її щільно стулені губи в поцілунку мусили залишати по собі солоний смак. Ні, Наталка Оріховська не сподобалася Дарці. Але в дуже неприємній хвилині для Дарки вона виявила так безкорисно свою прихильність, що не годилося її не прийняти. Тим паче, що Ориська — наче метелик, від якого не можна вимагати, щоб був вірний тільки одній квітці.

— Добре, сидімо разом! — простягнула Дарка руку до Наталки Оріховської. Ориська наслідувала її приклад.

Оріховська пішла по свої зошити й книжки, щоб перенести їх до бічної парти. Ориська тим часом шепнула Дарці:

— Коби хоч добра учениця була…

Лідка почула ці слова і виїхала перед цілим класом:

— Не бійсь, будете сидіти коло першої відмінниці в класі.

Це була чергова нетактовність Лідки Дутки. Дарка звела докупи кілька своїх спостережень про Лідку, і думка про неї, дочку залізничника-пенсіонера, була вже готова.

Двері в класі стояли тепер відчинені навстіж, як віко вулика: в них влітали щораз нові учениці. Займали свої минулорічні місця з усмішкою, яку може дати тільки добрий відпочинок і свідомість, та незаперечна свідомість, що на першому уроці учениці не загрожує яка-небудь небезпека.

Всі були однаково зодягнені в форми — чисті, свіжовигладжені, ще з слідами дбайливих маминих пальців. Були наче солдати одного рангу. Тільки по черевиках і панчохах, вибагливих і дорогих або дешевих, грубих, можна було довідатися про соціальне становище батьків.

З-за лівої половини дверей з'явилась чиясь голова. Перше, що Дарка побачила, це був ніс. Лише потім помітила пару чорних довгастих очей під густою блискучою гривкою.

Голова витягнулася сміливіше направо, і в цю мить хтось гукнув:

— Сміливо, Міці! Ходи… ходи… ще нема нікого!

Міці вдає дуже перелякану і обережно, з пальцем на устах, що витягнуті в трубочку, ступає до класу спершу однією ногою, потім розмашистим рухом — другою і вибухає таким милим, щирим сміхом, що Дарка мусить визнати її в думці за найсимпатичнішу дівчину з усіх сімнадцятьох учениць. Вона не має на своєму лиці нічого такого, що можна б окремо гарним назвати. Єдине, що приваблює і відразу завойовує симпатію до неї, це зуби: бездоганно чисті, синювато-білі, молоді зуби. Міці — єдина на весь клас у сукенці. В білій шовковій, з чорним оксамитовим поясом. Згодом Дарка помітила, що вона за спиною ховає ще й солом'яний, з широчезними крисами капелюх.

Міці мусить насамперед з кожною привітатися. Дарці каже:

— Хто хоче зі мною у згоді жити, той мусить підлягати мені. Чи ж не так, діти? Тож запам'ятай собі!

Лише тепер може розказати дещо про себе.

— Діти, ви уявіть собі, ви тільки уявіть собі: їде нас цілий вагон з Лужан до Дорна Ватри. Я не знаю, як могла моя тітка не подумати про те, що сьогодні перший день навчання, і пустити мене на ту прогулянку?

— Міці, б'ємось об заклад, що твоїй тітці навіть не снилося те, що ти їдеш до Дорна Ватри! — перебиває Коляску Ліда.

— І чого ти така дурна, Дутка? Я говорю вам, що буду своєму татові говорити. Розумієш? Отже, я скажу, що тітка випхала мене на ту прогулянку…

— Далі! Далі! — домагається Косован, гарна маленька блондиночка з майстерно оправленими локонами. — Як… як-то було з тим вагоном? З ким ти їхала на ту прогулянку? Ану, лиш признайся!

— Таж я кажу… Їдемо всі, — Міці не переліковує, хто ті всі, — а в Жучці Едуард, свояк мого шурина, зустрічає нас на вокзалі, і я при тій нагоді… зовсім випадково дізнаюся, що сьогодні нещасне третє вересня.

— І що, Міці? І що? — не може втерпіти мала Кентнер.

— Зрозуміло, я вискакую як ошпарена в Чернівцях з вагона… Уявляю собі, ох, уявляю собі, як мій тато збирався сьогодні до праці. Там десь дома була ціла революція… чому я не приїхала своєчасно… Бідна мама! Вона завжди замість мене мусить бути татові за громовідвід…

— Але що з тим Едуардом? — не дарує свого Ольга Кентнер.

— Зрозуміло що: бідний Едуард мусив відвезти мої речі додому… А я побігла з виваленим язиком до школи… Прибігаю, а то ще чотири хвилини до дзвінка. Чи не може людині серце тріснути з жалю? Та я ж могла бодай по-людському попрощатися з ними, хіба ні? Діти! Я вам кажу, мої діти, як я буду колись мамою, то буду доброю мамою. Найму своїм дітям домашнього вчителя, а не буду їх замучувати якоюсь школою.