Це був навіть не жаль за домом. Чого? Адже тепер, коли так здружилася з Данком, зима, а потім весна там, на селі, без нього були б просто неможливі. Ні, це тепер навіть уявити собі важко. Не був це й страх перед містом і всім новим, зв'язаним з цією зміною місця. «Адже татко буде й так щомісяця приїздити до Чернівців, — потішає себе Дарка. — Подумати тільки: скільки дітей на земній кулі по станціях! І якось живуть та кінчають школу».

А проте було важко на серці.

А де ж Данко?

Данко стоїть, притулившись до дверей, байдужий, спокійний, як людина, що побувала в бувальцях. Адже не вперше йому подорожувати отак.

— Що, Дарко? — запитав без співчуття, відчувши її погляд на собі. — Жаль за домом?

— Та так, трохи. Думаю, власне, що відтепер буду вже тільки гостем у тому домі…

Данко скривився.

— Що за думки непотрібні! Як я від'їжджав до школи, мав усього одинадцять літ, але тримав себе бадьоріше.

— Ти мене не розумієш, — поскаржилася тихенько Дарка, — ти мене не розумієш, Данку. Це не те, що ти думаєш. Коли від'їжджаєш з дому до першого класу, то ще нічого не розумієш, ні над чим не задумуєшся. Це якось легше… якось інакше…

— Думаю, що мені було б завжди однаково, — відповів Данко, але подивився уважніше на Дарку і заговорив з теплом у голосі: —Може, станеш коло дверей… під'їжджаємо до Чернівців.

Дарка послухалася його. Встала, глянула на обриси міста і усміхнулася сама до своїх думок: з Данком буде завжди радісно і безпечно.

Господиня показала Дарці ліжко:

— Тут будете спати…

Ліжко було застелене білим покривалом, чуже і холодне.

— А тут можете скласти свої речі й книжки.

Те, на що тепер вказала господиня, було старомодною шафою. Стара, кинута з чужого в Дарчине життя, вона вся належала минулому.

І обидва ці предмети в хаті: ліжко й шафа з її речами, ці два предмети на всю хату, що мали бути її, замість того щоб стати близькими, відразу стали чужими, аж ворожими.

Дарка повела сміливіше очима по кімнаті: було по-старосвітському чисто, як у церкві.

«Ой, я тут не буду жити!» Щось бунтувалося в ній, аж кипіло. Проте на запитання господині старалася відповідати спокійно і чемно.

Дарка вирішила, що завтра вранці напише додому і попросить татка, щоб перевів її на іншу станцію.

Повечеряла (дома завжди пила молоко, а тут подали по-міському — каву з молоком) і взялася викладати речі до тієї нещасної шафи.

Згадала, що вона оце вперше в житті має самостійно рішати: в якому порядку розвішувати сукенки, котру за котрою носити, яку коли стрічку в'язати до блузки, котрі носові платочки на будень, а котрі — для свята.

«Я таки вже справді доросла, коли так самостійно можу розпоряджатися собою», — подумала вона.

Після сукенок прийшла черга на білизну. Дарка виклала все насамперед на підлогу (підлога в цьому мертвецькому домі чиста, як стіл), а потім одне за одним вкладала до шафи. Раптом згадала, аж голова закрутилася: господи боже, таж вона забула спитати Данка, де він на станції! Розійшлися отак, не домовилися, де мають зустрітися, чи він до неї, чи вона, може, до нього перша має прийти, коли і де… І що тепер буде? Як відшукає вона його в цьому триклятому місті, де кожна вулиця має п'ять інших в собі?

Клацнула клямка. Ох, це господиня з кимсь. Той хтось була невеличка, з засмаглою, як у циганки, шиєю, худорлява дівчина.

— Познайомтеся… Це наша панночка, Лідко, а це моя дочка, панно Дарцю.

Познайомивши одну з одною, пані вийшла з кімнати. Лідка розсілася фамільярно на отоманці.

— Ви скоро звикнете до школи й міста. — Дарці було дуже дивно, що Лідка, її ровесниця, говорить їй «ви». — У нас в класі дуже весело. Як хочете, можемо разом на одній парті сидіти.

Дарка, нахилившись над рушниками, думала своє:

«І як же я в цьому місті знайду Данка? Коли б хоч здогадався сам якомога скоріше показатися сюди. А може… ця Лідка знайде якусь раду? Чому б не спробувати?»

— Знаєш (ніяк не може говорити «ви» своїй товаришці по класу), маю клопіт. Тут один… з нашого села… він привіз мене до вас… має мої гроші. Я дала йому в поїзді сховати, а потім забула відібрати. Я не спитала, де він живе тут, у Чернівцях, і тепер не знаю, як то буде…

Діда відразу поставила розумне запитання: