Дарка не розуміє: чи це назва квітки, чи може, справді десь є такі дзвіночки, що тільки тоді озиваються, коли падає сніг.

— Я ні на чому не вмію грати. Мамця думає, що я не маю слуху, і тому не хотіла, щоб я вчилася музики… Не вмію ні так малювати, як ти (хотіла ще додати: не маю твоєї краси), але я все так відчуваю… Так відчуваю!.. Тільки переказати цього не вмію. Та й кому це може бути цікаво?

Голос Дарки — як цей сніжок безшелесний і пестливий. Стефа тулить її до свого плеча.

— Я дуже, дуже рада, що ти — моя подруга. Моя найкраща подруга. Я завжди мріяла про таку, як ти, дівчину, щоб могла все відчувати, все розуміти. Правда? Часом так хочеться мати коло себе когось близького. Часом так хочеться розказати комусь дещо… Правда? — І, немов на доказ, питається: — Скажи мені, але так, щиро: Данко Данилюк справді казав мене вітати? Справді?

Голос Дарки надломлюється, можна сказати, перестає жити, коли вона вимовляє:

— Так!

— Так? — ще раз хоче підтвердження цієї великої радісної новини Стефа.

І Дарка знову видобуває з себе оце смертельне:

— Так!

— Ходім до мене, — не тямить себе від радості Стефа, — ходім до мене. Я заграю тобі «шнеглекхен». Ні, таки ходім…

Дарка стоїть і дивиться на Стефу. Так дивиться, наче вся її душа злетіла до тих очей і перетопилася там в один сердечний вогонь. Нарешті вона набирається духу:

— Не піду я тепер до тебе… У вас, мабуть, скоро вечеря… Хіба іншим разом… Бувай!

— Не йди! Не йди ще! — гукає Стефа. — Зачекай, я тобі заграю!

Але Дарка не чекає на музику з Стефиного вікна.

Таємничий четвер, в який Дарка повинна ввійти глибше в позашкільне життя Стефи й Оріховської, має перед собою досить поганого попередника: середу. Останній урок з румунської мови. Остання година перед чвертю. Тому треба вчитися, вчитися, вчитися… Ще один, ще два дні, а потім попросить Дарка пані, щоб та дозволила їй раз виспатися на дванадцять годин! Ах!

Румунська читанка, вимучена, повна неприємних спогадів про Мігалаке, наганяє тільки сон. Тепер, коли читають справжнього поета румунського народу Емінеску, — якими приємними могли б бути уроки румунської літератури, коли б, наприклад, їх вів домнул Локуіца!

Дарка не раз думала про це. Думала, між іншим, і про те, що іноді від особистого ставлення індивідуума до даної нації залежить і погляд, поняття про весь той народ. Хіба не так? Коли Дарка засвоювала початки румунської мови у пана Локуіци, то вона зовсім інакше внутрішньо ставилася до румунської культури, ніж тепер, коли її культуртрегером став Мігалаке.

Міоріца, ця чарівна овечка, ніяк не може так заворожити, щоб той вірш з трьома чабанами знайшов собі місце в Дарчиній пам'яті.

читає Дарка і думає водночас: «Ці узори на стінах мають найменше п'ять літ».

«Мої черевички зовсім втратили форму. В чім я піду на різдво до церкви?»

«Так біло всюди… Там, у нас, у садку, є вже сліди заячих ніжок».

Вона пересідає від вікна на отоманку, з отоманки до печі, а звідти знову під вікно, а ці три череди овець із своїми чабанами ніяк не можуть зійтися в Дарчиній голові.

«Вірш мусить влежатися в пам'яті», — вигрібає вона думку, що її не раз повторяв татусь, коли вона ще приватно вчилася.

«За вікном біла сила — сніг — зовсім перемогла чорну силу — землю, — немов розповідає комусь казку Дарка. — Вечір, наче не призвичаєний до засипаних снігом доріг, запізнюється в цей день».

— Лідко, а якби я здала вірш Івасюкові, то мала б з української мови «дуже добре»?

Лідка завжди все знає, коли йдеться про шкільні справи:

— Так, бо ти одержала вже «дуже добре».

Та в Дарки скоро відпадає бажання вивчати напам'ять той вірш. Це переклад з Шіллерової «Поруки». Дарка пропонувала вчителеві Івасюкові здати «До мертвих і живих» Шевченка, але він порадив їй «Поруку» Шіллера.

На ранок знає Дарка «Міоріцу» напам'ять згори вниз. Справді, татко мав рацію.

— Лідко, ану, питай мене! — не може отямитися від здивування Дарка.

— Добре… Добре! Цей вірш, здається, питатиме Мігалаке на оцінки.

— Пхе! Може питати собі! Може собі на допомогу покликати і самого міністра!