“Можливо, — подумав я, — що з цього величезного запасу Соломон узяв матеріал для свого “великого трону зі слонячої кістки”, рівного якому не було в жодному царстві”.

В іншому кутку кімнати стояло десятків зо два ящиків, схожих на ящики для патронів фірми Мартіні — Генрі, тільки трохи більших і пофарбованих у червоний колір.

— Тут алмази! — закричав я. — Дайте сюди світло!

Сер Генрі підійшов із лампою і освітив верхній ящик, кришка якого згнила від часу, хоч тут було сухо, і в одному місці була зламана, мабуть, самим да Сильвестра. Квапливо запустивши руку в отвір, я вийняв повну жменю, але не алмазів, а золотих монет дуже дивної форми. Ми ніколи не бачили таких грошей, і нам здалося, що на них були викарбувані староєврейські письмена.

— Принаймні, — сказав я, зсипавши золото назад, — ми звідси з порожніми руками не підемо. В кожному ящику сховано не менше двох тисяч монет, а всього їх тут вісімнадцять. Я вважаю, що ці гроші призначалися для сплати робітникам і купцям.

— А я гадаю, — перебив мене Гуд, — що це і є скарб. Я щось не бачу алмазів, хіба що старий португалець склав їх усі в мішок.

— Хай мої повелителі подивляться в той темний закут, може, вони там знайдуть каміння, — сказала Гагула, зрозумівши з виразу наших облич, про що ми говоримо. — Там вони знайдуть заглиблення, і в ньому три кам’яні ящики — два запечатаних і один відчинений.

Перш ніж перекласти її слова серу Генрі, у якого в руках була лампа, я не витримав і запитав, звідки вона це знає, якщо ніхто сюди не входив відтоді, як тут була біла людина так багато поколінь тому.

— О Макумазане, ти, що пильнуєш ночами! — глузливо відповіла Гагула. — І ви, що живете на зірках! Хіба ви не знаєте, що у деяких людей є очі, які бачать крізь скелі? Ха! Ха! Ха!

— Подивіться в цей куток, Куртісе, — сказав я, показуючи на місце, про яке говорила Гагула.

— Агов, друзі! — закричав він. — Тут є ніша. Сили небесні! Погляньте-но сюди!

Ми кинулися туди, де він стояв. У заглибленні, схожому на невелике напівкругле вікно, стояли три кам’яні ящики, кожний розміром у два фути. Два з них були накриті кам’яними кришками, третя ж кришка була притулена до ящика поруч.

— Подивіться! — сказав сер Генрі здавленим від хвилювання голосом, тримаючи над ящиком лампу.

Ми подивилися туди, але спочатку нічого не могли розібрати через сріблясте сяйво, що засліпило нас. Коли ж наші очі призвичаїлися, ми побачили, що ящик був на три чверті наповнений нешліфованими діамантами, більшість яких були значними за розмірами. Я нахилився і узяв кілька штук. Сумнівів не залишалося: це були алмази. В них була та легко упізнавана на дотик, властива лише їм, особлива гладкість.

Я буквально задихався, коли кинув їх назад до ящика.

— Ми найбагатші люди в світі! — закричав я. — Монте-Крісто перед нами жебрак.

— Ми наповнимо ринок алмазами! — вигукнув Гуд.

— Спочатку їх треба туди доставити, — спокійно заперечив сер Генрі.

Із спітнілими від хвилювання обличчями, дивлячись один на одного широко розплющеними очима, ми стояли навкруги ящика із мерехтливим коштовним скарбом, немов змовники, що збираються вчинити злочин, а не найщасливіші люди в світі, якими ми себе вважали.

— Хи! Хи! Хи! — зловтішно сміялася у нас за спиною Гагула, безшумно носячись по скарбниці, як величезний кажан, — Ось воно, це яскраве каміння, яке ви так любите, білі люди! Його тут багато, беріть, скільки побажаєте, милуйтеся ним, запускайте туди свої руки! їжте його! Хи! Хи! Пийте його! Ха! Ха!

У той момент ці слова здалися мені такими безглуздими, що я раптом дико розреготався. Сер Генрі і Гуд теж почали нестримно реготати, не збагнувши доладу, над чим вони сміються. Ми стояли і аж качалися зо сміху біля ящиків з алмазами. Це були наші алмази! Вони були знайдені для нас тисячі років тому терплячими трудівниками в тій величезній ямі й складені теж для нас якою-небудь давно померлою довіреною особою царя Соломона, чиє ім’я, можливо, було накреслене ієрогліфами на залишках воску, що прилип до кришки ящика. Вони не належали ні Соломону, ні Давиду, ні да Сильвестра, нікому в світі. Вони належали нам! Перед нами виблискувало каміння, що коштувало мільйони фунтів стерлінгів, і лежали купи золота і слонячої кістки на тисячі й тисячі фунтів. Усе тільки й чекало, щоб ми його винесли.

Раптом наш істеричний напад сміху припинився, і ми замовкли одночасно.

— Відчиніть інші ящики, білі люди! — закаркала Гагула. — В них каміння ще більше! Беріть його, білі повелителі. Ха! Ха! Беріть більше, більше!

Під її вигуки ми узялися зривати кам’яні кришки із двох інших ящиків, в глибині душі відчуваючи, що коїмо блюзнірством, ламаючи печатки.

Ура! Вони були повнісінькі по самі вінця, принаймні другий ящик, — нещасний да Сильвестра не взяв звідти жодного каменя у свій мішок із козячої шкури. Щодо третього, він був наповнений лише на чверть, але каміння в ньому було добірне, не менше двадцяти каратів кожне, а деякі завбільшки з голубине яйце. Проте, піднісши їх до лампи, ми побачили, що деякі з найбільших мали жовтуватий відтінок, тобто були “з барвою”, як кажуть у Кімберлі. Але ми не помітили страшного, зловісного погляду Гагули, коли вона тихо-тихо, як змія, виповзала зі скарбниці, щоб попрямувати далі проходом, до витесаних в скелі потайних дверей.

Але що це? До нас долинули крики, вони лунали під склепінням проходу. Це голос Фулати!

— О Бугване! На допомогу! Рятуйте! Камінь падає!

— Відпусти мене, дівчино! А то…

— Допоможіть, допоможіть! Вона ударила мене ножем!

Ми помчали проходом, і ось що узріли: кам’яні двері поволі опускалися і вже були за три фути від підлоги. Біля них у відчайдушній сутичці зчепилися Фулата і Гагула. Відважна дівчина була заюшена кров’ю, але продовжувала чіпко тримати стару чаклунку, яка захищалася, як дика кішка. Ах! Вона вирвалася! Фулата впала, а Гагула кинулася долі на підлогу і, звиваючись, як змія, проповзла в щілину під каменем, що опускався. Вона вже під ним. О лихо! Надто пізно! Величезна кам’яна брила вже придавила її, і вона пронизливо закричала від нелюдського болю. Все нижче і нижче опускалася скеля, і всі її тридцять тонн поволі чавили потворне тіло чаклунки. Останні відчайдушні зойки, яких нам ніколи не доводилося чути, затим хрускіт кісток, аж кров застигла в жилах, і кам’яні двері зачинилися саме в той момент, коли ми з усього розгону ударилися об них.