Але яким добрим і мужнім виявив себе сер Генрі, ця чудова людина! Якби ми були двома переляканими дітьми, а він нашою нянькою, то і у такому разі він не міг би проявити більше чулості. Зовсім знехтувавши свої власні переживання, він робив усе можливе, щоб хоч трохи заспокоїти наші напружені нерви. Він розповідав нам історії про людей, які зазнавали подібних випробувань і якимось дивом уникали загибелі. Коли ж він зрозумів, що ці розповіді не можуть нас підбадьорити, він почав говорити проте, що наш стан — це лише передчуття неминучого кінця, який чекає всіх нас, що все це скоро скінчиться і що смерть від виснаження — один із наймилосердніших її видів (що є чистісінькою вигадкою).

Потім він із легким збентеженням запропонував нам покластися на волю провидіння. Щодо мене, то я охоче так і зробив.

Прекрасна вдача у сера Генрі — дуже врівноважена і мужня.

Отак за ніччю нескінченно тягся день, якщо взагалі можна вживати ці слова стосовно суцільного, непроглядного мороку. Коли я запалив сірника, щоб глянути, котра година, виявилося, що вже сьома.

Ми знов взялися до їжі й питва, і в цей час мені спало на думку дещо.

— Послухайте, друзі, — сказав я, — чому повітря тут весь час залишається свіжим? Тут тіснувато, але повітря таке ж, як і раніше.

— Боже! — вигукнув Гуд, схоплюючись на ноги. — Мені це не спадало на думку! Повітря не може проходити через кам’яні двері, тому що вони абсолютно герметичні. Якби тут не було притоку повітря, то ми б давно задихнулися. Давайте пошукаємо!

Ця слабка іскра надії викликала дивовижну зміну в нашій реакції. Через мить усі ми, рачкуючи, ретельно обмацували стіни у пошуках хоч найслабшої тяги. І тут несподівано мій запал на мить згаснув. Рука намацала щось холодне. Це було мертве обличчя бідної Фулати.

Не менше години продовжувалися наші пошуки, поки нарешті ми з сером Генрі не припинили їх у повному відчаї, набивши чимало синців від того, що в темряві безперервно натикалися то на слонячі бивні, то на ящики, то на стіни скарбниці. Але Гуд все ще продовжував пошуки, підбадьорюючи нас, мовляв, це все ж таки краще, ніж бездіяльність.

— Ану, ідіть-но сюди! — сказав він раптом якимсь дивним, здавленим голосом.

Годі й говорити, що ми, спотикаючись і штовхаючи один одного, кинулися до нього чимдуж.

— Квотермейне, покладіть вашу руку туди, де я тримаю свою. Ну, відчуваєте ви що-небудь?

— Мені здається, тут є тяга повітря.

— А зараз слухайте. — Він підвівся і тупнув ногою: звук був глухий, і полум’я надії знову спалахнуло в наших серцях.

Тремтячими руками я запалив сірника. Ми побачили, що скупчилися в дальньому кутку підземелля: очевидно, досі ми ще жодного разу не дісталися цього місця, під яким, поза всяким сумнівом, була порожнеча. Поки горів сірник, ми уважно оглянули підлогу. В суцільній кам’яній поверхні ми побачили якусь тріщину, і — о сили небесні! — там, на одному рівні з поверхнею підлоги, було вмонтоване кам’яне кільце. Ми не вимовили ні слова, бо серця наші так шалено калатали від хвилювання, що ми були неспроможні говорити.

У Гуда був ніж з гачком, за допомогою якого витягують камінчики, застряглі в кінському копиті. Він відкрив його і спробував підчепити ним кільце. Нарешті йому вдалося підсунути гачок в щілину, і він почав піднімати камінь якомога обережніше, боячись зламати гачок. Камінь почав рухатися. Оскільки плита була зроблена з каменя, то, хоча й пролежала багато сторіч, її все ж таки можна було зсунути з місця, чого не вдалося б зробити, якби вона була залізна. Незабаром ми поставили плиту вертикально. Тоді Гуд ухопився руками за кільце і почав смикати щосили, але камінь не піддавався.

— Дайте мені спробувати, — я аж палав нетерпінням.

Оскільки камінь був у самісінькому кутку кімнати, то двоє ніяк не могли одночасно узятися за кільце. Я вхопився за нього і напружив усі свої сили, але безуспішно.

Потім сер Генрі зробив таку ж марну спробу.

Гуд знову узяв гачок і прочистив ним усю тріщину, через яку проходило повітря.

— А зараз, Куртісе, — сказав він, — беріться до роботи. Вам доведеться потрудитися як слід, а сили у вас вистачить на двох. Заждіть, — Гуд зняв шийну хустку з міцного чорного шовку, що її він уперто мав із собою, і пропустив її крізь кільце. — Квотермейне, вхопіться руками за Куртіса і смикайте щосили, коли я подам команду. Тягніть!

Сер Генрі напружив усю свою колосальну потугу, те ж саме зробили і ми з Гудом в міру відпущених нам природою сил.

— Тягніть! Тягніть! Він подається! — крикнув, задихаючись, сер Генрі, і я буквально відчув, як тріщать м’язи його могутньої спини.

Раптом почувся звук плити, що падала, струмінь повітря увірвався в отвір, і виявилося, що всі ми лежимо горілиць на підлозі, придавлені величезною кам’яною плитою. Тільки колосальна фізична сила сера Генрі могла це зробити, і, можливо, ніколи ще це не давало такої великої користі людині.