— Якщо сеньйор зволить висловитися іспанською, що він хоче, то, можливо, я зумію йому допомогти.

— Що? Ви говорите іспанською, благородний юначе! — вигукнув він із подивом. — Але ж ви не іспанець, хоча й цілком могли б ним бути, судячи з вашої зовнішності! Дивно, — пробурмотів він, роздивляючись мене. — Хай йому біс, вельми дивно…

— Можливо, це й дивно, сер, — відповів я, — але я не маю часу. Тому скажіть, що вам треба, і не затримуйте мене.

— Еге, здається, я розумію, чому ви так квапитесь! Онде, трохи далі за струмочком, я помітив білу сукенку, — усміхнувся іспанець, показуючи рукою у бік парку. — Послухайтеся поради старшого, юначе, і будьте обережні! Робіть із жінкою що хочете, але ні в чому їй не довіряйте, а головне — не одружуйтеся, інакше ви доживете до такої днини, коли вам захочеться її вбити!

Я зробив нетерплячий порух, але іспанець заговорив знову:

— Пробачте мені за ці слова: у них немає нічого образливого. З часом ви, може, зрозумієте, що я казав правду, але зараз я не стану вас затримувати. Скажіть тільки, якою дорогою дістатися Ярмута? Я зовсім заплутався у цих краях, де повно дерев і навіть на милю вперед нічого не видно!

Я показав, як йому проїхати до Ярмута і при цьому помітив, що незнайомець дедалі пильніше придивляється до мене із прихованим страхом. Він немов силкувався його подолати і не міг. Коли я замовк, вершник ще раз підняв свого капелюха, подякував мені і сказав:

— А скажіть, як вас звати, благородний юначе?

— Що вам до мого імені? — відповів я різко, бо цей чоловік не викликав у мене приязні. — Ви ж мені не сказали, як вас звуть!

— Так, справді. Але я подорожую інкогніто. Може, у мене теж побачення з якоюсь дамою тут поблизу!

При цих словах незнайомець якось дивно реготнув і продовжував:

— Я тільки хотів почути ім’я того, хто люб’язно зробив мені послугу, але на ділі виявився зовсім не такий люб’язний, як я гадав.

І він смикнув повід свого коня.

— Я свого імені не соромлюся! — відповів я. — Досі воно було незаплямоване, і якщо ви бажаєте його почути, то я скажу: мене звуть Томас Вінґфілд!

— Я так і знав! — вигукнув незнайомець, і обличчя його спотворилося ненавистю. І тут, перш ніж я встиг оком змигнути, він скочив з сідла і опинився від мене за три кроки.

— День таки вдалий! Подивимося тепер, чи правдиві пророцтва, — пробурмотів він, вихоплюючи з піхов оправлену сріблом шпагу. — Ім’я за ім’я! Хуан де Гарсіа вітає тебе, Томасе Вінґфілд!

Це може здатися дивним, але тільки тієї миті я пригадав усі неясні натяки на якогось іспанця, поява якого в Ярмуті так схвилювала батьків. Як на те, того дня голова моя була забита лише думками про Лілі, ні для чого іншого просто не лишалося місця.

“Напевно, це і є той чоловік”, — сказав я собі. Більше я ні про що не встиг подумати, бо іспанець спрямував на мене тонке вістря шпаги, і я ледве відскочив і хотів тікати, бо був зовсім беззбройний, якщо не брати до уваги палиці, і в такій втечі не було б нічого ганебного. Проте при всій моїй спритності я не уникнув клинка, що був націлений прямісінько в серце, але він пройшов крізь мій лівий рукав і крізь м’язи передпліччя. Біль від рани відразу примусив мене забути про втечу. Мене раптом охопила холодна лють і палке бажання убити негідника, який без жодних мотивів накинувся на беззбройного. В руках у мене був мій вірний дубець, що здається жалюгідною зброєю в порівнянні з толедським клинком у руках вправного зарізяки. Але у неї є одна перевага. Коли палиця націляється на когось, той одразу забуває про те, що у нього в руках смертоносний клинок, і прагне передовсім захистити голову.

Саме так і відбувався наш поєдинок. Палиця обрушилася на його кисть. Від удару шпага впала в траву. Проте я вже не міг стриматися, бо вся кров у мені аж кипіла. Наступний удар припав супротивнику по щелепі: він позбувся зуба і впав на землю. Я схопив його за ногу і взявся нещадно молотити як снопа. Він аж корчився, як змій із перебитим хребтом, і вивергав жахливі прокляття. Проте жодного разу не скрикнув і не попросив пощади. Нарешті я втихомирився і став роздивлятися свого супротивника. Воістину він був хоч куди — весь у саднах, синцях і виваляний у пилюці! Зараз навряд чи хто-небудь упізнав у ньому чепуристого жевжика, якого я зустрів кільканадцять хвилин тому.

— Ну як, іспанський сеньйоре, отримали на горіхи? — запитав я. — Не знаю, що мене стримує, а треба було б вчинити з тобою точнісінько так, як і ти хотів зробити зі мною, хоча я тебе й не чіпав!

З цими словами я підняв його шпагу і приставив вістря йому до горла.

— Добий, клятий виродку! — прохрипів іспанець. — Краще померти, ніж жити після такої ганьби!

— О ні! — відповів я. — Я не який-небудь чужоземний заброда. Беззбройних я не вбиваю. Тобі доведеться відповісти за все перед судом. Для таких, як ти, у наших катів завжди знайдеться мотузка.

— У такому разі тобі доведеться тягти мене в суд на собі, — прохрипів він і заплющив очі, немов знепритомнівши. Мабуть, справді, втратив памороки.

Тої миті, коли я стояв і роздумував, що мені далі робити з цим мерзотником, погляд мій випадково ковзнув крізь кущі, і десь оддалік раптом промайнула знайома біла сукенка. Мені здалося, що дівчина віддаляється, наче знудившись чекати того, хто надто запізнився. Я подумав, що коли потягну цього чоловіка в сільську каталажку або ще в якесь інше надійне місце, мені вже не вдасться сьогодні зустрітися з моєю коханою, а коли ще випаде така нагода — хтозна! Я подумав, що він і так нікуди не дінеться.