— Чим?

— Дівчина моєї мрії! — Хаблак ішов напролом, справедливо вирішивши, що особливо дипломатичні хитромудрощі з Інесою не потрібні.

Дівчина вгамувала спрагу й пила шампанське маленькими ковточками. Трохи сп’яніла, очі в неї заблищали й щоки порожевішали.

— Твоєї мрії? — перепитала. — Й ти мені подобаєшся.

— З нас вийде непогана пара.

— Що маєш на увазі? — насторожилася.

— Ти струнка й висока, та і я нівроку.

— Мені подобаються високі.

— І Михайло?

— Мишко — чудо.

— Казав: добре повеселилися. Що ти — дівка клас…

— Нам було кльово.

— Так, Михайло — компанійський. А ти полюбляєш компанії?

— Коли більше народу, веселіше.

— І я так вважаю. Тебе Михайло з ким познайомив?

— А в нього у Києві нікого нема. Один Бублик.

— Це той — високий і лисий? З перебитим носом? Здається, колишній боксер?

— Бублик — боксер? Ти що?

— А я був упевнений…

— Хоч бачив його колись?

— Ні, та Михайло казав: свій хлопець.

— Свій — це точно.

— Чекай, це в нього “Волга”? Вишнева?

— Шикарна машина. З холодильником.

Хаблак завмер, боячись злякати мить удачі. Ще одне запитання, одне коротке, невеличке запитання.

— А хто ж він, Бублик?

Проте сьогодні фортуна й так уже побавила його.

— Якесь цабе, — відповіла Інеса, — з обслуговування.

— Ну-ну, — підохотив її Хаблак, — це мене дуже цікавить. По моїй лінії…

Якби ця Соня знала, наскільки Бублик цікавить Хаблака! Якби була трохи спостережливішою, обов’язково зрозуміла б… Однак зараз Бублик був їй до шмиги: ковтнула шампанського й покрутила фужер — аби Хаблак звернув увагу на її манікюр.

— Об’явиться, — пояснила, — Бублик завжди об’являється. Без запрошення.

“З’являвся, — подумки поправив її Хаблак, — тепер — дзуськи…”

— Бублик… — пробуркотів презирливо. — Ім’я хоч має? Як його прізвище?

— Не знаю, Михайло його Бубликом називав. І я також.

Хаблак розумів, що його настирливість надмірна, та зупинитися не міг. То більше, що Інеса, здається, не вбачала в його цікавості нічого дивного.

— Слухай, — мовив, — а як нам знайти Бублика? Бо мені потрібний чоловік саме із сфери обслуговування. Він телефона не лишав?

— Ні.

— А який він зовні? Я тут багатьох знаю, може, ми з ним і знайомі?

— Товстий, — пояснила. — Чоловік уже підстаркуватий, сорок минуло, і грошовитий.

— Такий низенький?

— Не дуже, трохи нижчий за Михайла, але, я ж кажу, товстий. Чорнявий і повновидий, нічого собі, ще добре зберігся, і щедрий. У нього в машині завжди коньяк і закуска в холодильнику. Клас.

— І холодне шампанське?

— Точно, Бублик уміє жити.

— І куди ви їздили?

— До лісу за Броварами.

— А потім?

— Привіз сюди.

— У гараж не заїжджали?

— Ну тебе: розпитуєш, як міліціонер.

— Скажеш!.. Просто ми з Бубликом одну справу владнали б!

Інеса поворушила пучками.

— Таку?

— Догадлива. Ото погуляли б…

— Об’явиться, — мовила впевнено. — Нікуди він не дінеться.

— А де Бублик живе? Не знаєш?

— Мабуть, на Сирці.

— Сам казав?

— Ні, Михайло. Коли з лісу повернулися, Бублик до нас у номер хотів, щоб випити, та Михайло не пустив. Каже: тобі ще до Сирця добиратися, а й так клюкнув.

Інформація була не дуже точною: Бублик міг мати на Сирці справи чи ставив там машину. Хаблак подумав трохи й запитав:

— А номер Бубликової “Волги” пам’ятаєш?

— Для чого мені?

— Гадав, випадково…

— Ні.

— Шкода.

— А ти Михайлові в Одесу подзвони. Він і скаже, як знайти Бублика.

— Точно! — удав, що зрадів, Хаблак. — І як я одразу не змикитив. — Підвівся, бо витягнув з Інеси все, що міг. — Піду, замовлю розмову.