Каммхубель привіз Карла до себе додому. Він мав невеличкий двоповерховий будинок на чотири кімнати з кухнею — цю віллу, як гордо іменувала котедж його мати, збудував ще батько, гімназіальний учитель Курт Каммхубель; Герхардт Каммхубель теж був гімназіальним учителем, але, на відміну від бать­ка, доживав свій вік один — дружина померла в конц­таборі, та й він сам чудом залишився живий, про­йшовши всі кола пекла в Заксенхаузені.

Повернення до життя проходило в Карла з такими муками, що хотілося заплющити очі й знову поринути в небуття. Каммхубель дав йому напитись якогось від­вару й поклав у ліжко, пообіцявши перед цим под­звонити в готель Гюнтеру, щоб той не хвилювався й не турбував місцеву поліцію. Настій був гіркий, і Кар-лу здалося, що його ще раз виверне, але через кілька хвилин відчув полегшення й заснув.

Розбудили його горобці, які чогось розцвірінька­лись під відчиненим вікном. Карл сів на ліжку. По­чувався непогано, хоч щелепа й досі боліла, а між ребрами проступав синець. Обмацав ребра — здається, цілі.

Але хто ж напав на нього і з якої речі?

Карл не дав тим, на березі, жодного приводу для нападу, він не сварився з ними, був ввічливий. Часом люди стають дражливими під впливом алкоголю, та Карл міг головою заручитися — ті двоє були тверезі.

Отже, вони стежили за ним, це був умисний напад, з ним хотіли покінчити, й це могло бути лише наслідком його відвідин пана Ганса-Юргена Зікса. Напро­шувався ще один висновок: власник фірми не хотів, щоб швейцарський журналіст зустрівся з колишнім групенфюрером СС Рудольфом Зіксом. Не хотів—не ті слова. Якщо пішов на карний злочин, мав серйозні підстави не допустити побачення Карла з групенфю­рером.

А може, він усе ж помиляється й на нього напали звичайнісінькі хулігани?

Лише тепер Карл помітив на стільці поруч з ліж­ком свіжу сорочку й світлий костюм. Отже, Гюнтер уже встиг потурбуватися про нього.

Карл підвівся з ліжка. Двері праворуч вели до ван­ної, увімкнув душ і довго стояв, з насолодою відчу­ваючи, як холодна вода бадьорить тіло. Не почув, як до кімнати ввійшов Гюнтер — побачив його вже у дверях ванної. Кивнув, буцімто нічого не сталось. Але Гюнтер дивився стурбовано.

— Ти дивишся на мене, як на диво…

— Уперше бачу людину, що вже вмерла й жива. Ну, і як на тому світі?

— Не дуже приємно…

— А я думав, — зауважив Гюнтер, — тебе влашту­вали до раю! І перебувати б тобі там довічно, коли б не пан Герхардт Каммхубель.

— Як-як?

— Пан Каммхубель, учитель місцевої гімназії.

— Він видався мені симпатичним.

— Не те слово, — підніс Гюнтер пальця вгору, — він — утілення всіляких чеснот!

Каммхубель чекав на них за столом, застеленим білою скатертиною. Ніяковіючи, Карл почав пробача­тися й дякувати, але Каммхубель осміхнувся так щи­ро й доброзичливо, що в хлопця відлягло од душі.

— Аннет, — голосно покликав господар, — неси ка­ву, поки не охолола!

І знов Карл почав пробачатись, що порушив уклад життя господаря, та, побачивши Аннет, замовк, ура­жений. Чекав появи дружини вчителя, а каву при­несла молодесенька дівчина років дев’ятнадцяти. Було в ній щось таке, що одразу привертає увагу, мабуть, манера високо тримати голову — це свідчило про рі­шучість характеру, про незалежність, Любителі легкого флірту намагаються обминати таких, вважаючи гор­дячками й недоторками.

Аннет осміхнулася Карлові й, поставивши кавник, подала йому руку; дивилася просто у вічі, без тіні манірності, грайливості, трохи запитувально, мовляв, що це за один і чого він вартий? Певно, перше вра­ження було приємне, бо осміхнулась ще раз, показав­ши рівні дрібнуваті зуби.

Карл помітив: очі в дівчини сині, навіть темно-сині, такі мають переважно білявки, а ця була ша­тенка, мало не смаглявка.

— Моя племінниця, — представив Каммхубель дів­чину врочисто, й Карл зрозумів, що старий любить Аннет й пишається нею.

Сіли за стіл. Кілька разів Карл перехоплював цікаві погляди племінниці й трохи ніяковів, зате Гюнтер по­чувався вільно, жартував, розмовляв голосно: мав добре поставлений голос і підкреслено демонстрував це, начебто хотів привернути увагу дівчини.

Каммхубель їв швидко, скоса зиркаючи на Карла. Той зрозумів це по-своєму й знову почав пробачатись, але вчитель зупинив його, запитавши:

— Ви знаєте, хто на вас напав? Мабуть, ні! — Кивнув на Гюнтера: — Мені відомо, що ви лише вчора приїхали до Загена. І вже стали кісткою в горлі пана Зікса.

— Чому ви так гадаєте? — здивувався Карл.

— Тому, що я знаю одного з двох, що намагалися вас убити. Генріх Роршейдт тут відомий багатьом. Ка­жуть, був охоронцем чи денщиком у старшого брата пана Зікса.

Карл перезирнувся з Гюнтером. Каммхубель помі­тив це, бо мовив розважливо:

— Я не знаю, що привело вас до нашого невелич­кого міста, й не розпитуватиму, але одразу мушу по­передити: в цьому домі дотримуються цілком певних поглядів. Ми не співчуваємо нацистам — навпаки, як­що ви… Моїм людським обов’язком було допомогти вам, а тепер…