Шрифт:
— Але ж ви зможете значно краще відпочити, одержавши дещо за перші шкурки. А тепер літаком до ваших країв… — Примружився й запитав зненацька: — До речі, коли завтра ви зможете вилетіти?
— Прямого рейсу нема, — Шульга був готовий до відповіді. — Можна через Ленінград або через Москву.
— Але ж завтра ми чекаємо речі з Києва, — встряв у розмову Байдачний. — І без мене…
— Забув, зовсім забув, — замахав руками Спиридон Всеволодович, однак в Шульги склалося враження, що нічого він не забув, просто ще раз хотів перевірити нового компаньйона.
Слова Байдачного про “речі з Києва” насторожили майора — невже норкові шкурки? Певно вони, і завтра усе це кубло можна взяти без зайвого галасу. Бо завтра будуть речові докази, й нікому з них не відкрутитися.
І все ж про всяк випадок спробував обережно заперечити, удавши наївність:
— У вас якісь речі з Києва, а в мене відпустка горить. Подумаєш, чи варто говорити про якесь барахло!
Байдачний перезирнувся із Спиридоном Всеволодовичем, і той м’яко зауважив:
— У нашому ділі, хороший мій, поспішливість ой як протипоказана. По лезу ходимо, і що таке один день? Прийдеш завтра сюди о третій, пообідаємо, погомонимо. Та, може, у тебе інші плани? До речі, хто влаштував тобі номер у готелі?
Шульга виразно поворушив указівним і великим пальцями правиці.
— Нас, полярників, адміністратори готелів за півкілометра чують, — зареготав весело. Зітхнув нараз: — Завтра субота, і я обіцявся дядькові… — Він знав, що Байдачний вже дзвонив по телефону, названому ним, і старий холостяк, працівник одного з районних відділів міліції, спритно розіграв дядька, трохи ображеного на свого племінника, який не встиг як слід і побачитися з ним.
— Уранці до дядька, — дозволив Спиридон Всеволодович, — а о третій сюди. Бо справи є справи, і завтра, можливо, доведеться вилітати.
Шульга, погоджуючись, кивнув. Розмірковував: літаки з Києва прилітають завтра на початку десятої вранці і о тринадцятій… Щоправда, можна й поїздом… Зрештою, яке це має значення. Київського гостя зустрічатиме Байдачний, а того працівники карного розшуку будуть “вести” до кінця. Якщо, залишивши “речі з Києва”, цей третій піде з будинку на Річковій, його випустять і візьмуть трохи пізніше, після того, як заарештують ватажків.
— Згоден, — мовив, — гадаю, що дядечко не дуже ображатиметься на мене.
Ні вранці, ні денним рейсом гість з Києва так і не прилетів, і тепер, прошкуючи Річковою, Шульга не знав, що Байдачний щойно зустрів його в аеропорту — “киянин” прилетів транзитним літаком, що йшов з Талліна на Баку. Вони повантажили на таксі дві величезні валізи й зараз їхали на Річкову.
Шульзі відчинив Спиридон Всеволодович. Провів до кімнати, серед якої було сервіровано стіл. Пляшки з коньяком і горілкою, кришталеві келихи й фужери, різні салати, червона риба й чорна ікра — ділки не звикли в чомусь відмовляти собі.
— Зараз приїде Іван Гаврилович з нашим другом, — потер руки Спиридон Всеволодович. — Потерпіть кілька хвилин.
Шульга подумав, що даремно прийшов сюди, адже норкові шкурки все одно привезуть на Річкову, і ділків можна брати. Посміхнувся Спиридону Всеволодовичу, ковтнув слину й одповів:
— Нічого, почекаємо!
Байдачний справді не забарився. Він і довгоносий чорнявий чоловік з тонкою смужкою вусів під носом занесли в будинок дві величезні валізи.
— Туди їх, туди… — вказав пальцем на другий поверх Спиридон Всеволодович.
Байдачний познайомив Шульгу з чорнявим. Той подивився на майора з цікавістю, та потиснув руку без ентузіазму.
Скориставшись з того, що увага Спиридона Всеволодовича була прикута до валіз, Шульга підійшов до вікна, відсунув фіранку. Це був сигнал працівникам карного розшуку, що можна розпочинати операцію.
Залишивши валізи на другому поверсі, Байдачний з чорнявим сіли за стіл. Спиридон Всеволодович налив усім келихи, цокнулися й випили без тосту, їли мовчки, немов на поминках. Байдачний мало не одразу потягнувся знову до пляшки, Спиридон Всеволодович зиркнув на нього несхвально, та це не зупинило Байдачного — налив собі повний келих, тримав у простягнутій руці й дивився на Шульгу.
— За нашого нового компаньйона! — мовив урочисто. — Радий, що доля звела нас.
“Не дуже-то й радій…” — подумав майор, і наче у відповідь на його думки в передпокої пролунав різкий дзвоник. Байдачний поставив келих, спантеличено перезирнувся із Спиридоном Всеволодовичем, підвівся, та господар зупинив його владним рухом руки.
— Я сам… — підвівся й рушив до передпокою м’якими вкрадливими кроками. Біля дверей постояв трохи, прислухаючись. Подзвонили ще раз, і Спиридон Всеволодович зник за дверима.