— І тобі не соромно?. — заскочила Катруся. — Цей брат колись спричиниться до моєї загибелі. Знає ж, що Петрові так потрібно, а меле, меле… — Підійшла до Петра, поправила йому краватку. Очі її дивились очікувально, вони наче про щось запитували. Він мимоволі ступив до Катрусі, та ззаду знову загудів насмішкуватим басом Богдан:

— Дивлюсь я на вас, і серце від заздрощів розривається на дрібнесенькі шматочки. Коли б не знав сеструнцю, міг би подумати — молодята…

Катруся різко обернулась, наче хотіла сказати щось гнівне, та раптом знітилась, стала ніби менша, ніж була насправді. Втомлено махнула рукою і пішла до кухні.

— І чого це вона? — здивувався Богдан.

Петро хотів промовчати, та зовсім несподівано хвиля роздратування залила його, і він, не стримавшись, почав дорікати Богданові:

— Що тобі треба від неї?

Згадавши зараз, як тоді скипів, Кирилюк зіщулився, наче від холоду…

І в поїзді, і зараз його переслідувало відчуття, що між ним і Катрусею щось недомовлено. Згадував її очікувальні тривожні очі — і лаяв себе за те, що не знайшов тоді слів, котрі розвіяли б цю тривогу.

Замислившись, Кирилюк зіткнувся з літнім чоловіком у чорному старомодному костюмі. Старий розглядав вітрину з окороками та ковбасами, зліпленими з пап’є-маше. Він гнівно глянув на Петра, почервонів і, бризкаючи слиною, почав лаятись. Цей інцидент повернув Петра до дійсності. “Ота картонна ковбаса, — подумав, — символізує сьогоднішню Німеччину. Зовні видається справжньою, а зазирнеш всередину — ерзац”.

Згадав Берлін, яким пам’ятав його з дитинства: прилавки гастрономічних магазинів вгинались од справжніх окостів, — і крикливі вітрини, й золоті вивіски постали перед Кирилюком у теперішньому справжньому вигляді — убогі й пошарпані, але причепурені й декоровані яскравим лахміттям, аби сховати свою убогість.

Збагнувши це, Петро розвеселився і вже зовсім впевнено переступив поріг магазину Ганса Кремера.

На запитання, чи можна побачити хазяїна, озвався старий продавець із зморшкуватим обличчям. Він зміряв відвідувача з голови до ніг хитрим поглядом маленьких водянистих оченят і відповів запитанням на запитання:

— Пан хоче щось придбати у нас? Для цього зовсім не обов’язково викликати хазяїна…

— А коли я не буду нічого купувати? — знову запитав Петро.

— Тоді панові нема чого робити в магазині, — блиснув оченятами старий. — Пан помилився адресою.

— Може, ви не втручатиметесь у чужі справи! — підвищив тон Кирилюк. — Я вас питаю про пана Ганса Кремера!

Це подіяло. Продавець щось шепнув дівчині, котра стояла поруч за прилавком, і зник за малими дверми. Минуло хвилин п’ять. Петрові здалось, що портьєра, яка прикривала двері, ворухнулася, ніби хтось дивився в щілину. Ще через кілька хвилин вийшов старий.

— Пан Кремер чекає на вас, — сказав і пропустив Кирилюка за прилавок.

Вони минули захаращений коридорчик, зійшли по кручених сходах.

— Сюди… — продавець штовхнув оббиті залізом двері.

Петро увійшов до великого кабінету із загратованими вікнами і кількома масивними сейфами. З-за столу дивився на нього сивий чоловічок, худенький, з втомленим, блідим обличчям. Не підвівся і не відповів на вітання, дивився кудись убік, нетерпляче постукуючи пальцями по столу і всім своїм виглядом показуючи, що не має ні часу, ні бажання вести дріб’язкові розмови.

— Я привіз листа від вашого племінника Карла, — почав Петро, сідаючи біля столу. Ганс Кремер не змінив ні пози, ні погляду — в очах його Кирилюк не побачив жодної іскри зацікавлення. Не поспішаючи, витяг конверт, подав Кремеру.

Над змістом листа думали довго разом з Богданом і Зарембою, відхиляючи варіант за варіантом, і зупинились на кількох рядках простої рекомендації. Надрукували листа на машинці. Підпис скопіював досвідчений гравер, котрий виготовив Петрові й документи, — не якусь там посередню липу, а надійні солідні документи. Навіть запевнив, що кращі за оригінал.

Старий уважно прочитав листа, заховав його до шухляди. Петро внутрішньо насторожився: зараз Кремер може поставити запитання, на яке він не знайде відповіді. Адже Кирилюк ніколи не бачив племінника цього ювеліра, і старому дуже легко викрити його. І все ж він викручуватиметься, як тільки зможе. Зрештою, Герман Шпехт не такий уже й близький знайомий цього молодика Карла Кремера, щоб бути обізнаним з подробицями його життя. Якщо ювелір і запідозрить його, то лише у дрібному шантажі, а це не так уже й страшно: кримінальна поліція — не гестапо, він завжди встигне вчасно зникнути.

Ганс Кремер підвів на Кирилюка очі. Сказав сухо:

— Слухаю вас.

— Я думав, вам буде цікаво поговорити з людиною, котра лише вчора бачила Карла…

— Я не зовсім впевнений у цьому… — промимрив Кремер, та, мабуть, відчувши, що хоча б для пристойності слід запитати щось, мовив: — Як його справи?

— На жаль, не блискучі. Я залишив його у Кракові. Карл захворів на запалення легенів.

Кирилюкові здалося, що в кімнаті хтось раптом почав пиляти дрова. Ілюзія була така правдоподібна, що він озирнувся і, не побачивши нікого, зрозумів — це сміється Кремер. Так, старий сміявся — з хрипом і деренчанням, немов стара іржава пилка врізалася у трухляве дерево: