“Тобі лише дай, сам чорт потім не видере”, — посміхнувся у душі Шпехт і продовжував:.

— Саме на цьому я хотів наголосити перед тим, як умовлятися про продаж ще деяких коштовностей. Зовсім непотрібно, щоб ці обмежені чиновники дізналися про характер наших з вами операцій. Це було б невигідно ні мені, ні вам…

Шпехт побачив, як ураз змінився Кремер. Тепер він був схожий на досвідченого пса, котрий почув запах дичини й зробив стойку. Ніздрі старого роздувалися, в очах мигтіли хижі вогники. Ювелір потер руки і мовив солодким тоном:

— Це єврейське золото там, на сході, надзвичайно дешеве. Думаю, ви не вимагатиме від старого й бідного ювеліра багато грошей за нього?.. Тим більше, що про нашу операцію ніхто ніколи не дізнається…

“Старий скнара!” — подумав Герман. Йому вже давно набридла ця розмова, гидко було не те що торгуватися, а дивитися на Кремера. Але ж і піддаватися, відчував, не можна — старий пройдисвіт скрутить його.

— Зрештою, мене це не обходить — будете ви афішувати наші операції чи ні, — сказав. — Просто це може вплинути на їх дальший хід. І взагалі, такого роду справам реклама лише шкодить.

— Хе-хе… — проскреготав ювелір. — Я давно вже зрозумів вас, юначе. Коротше, ми дійдемо згоди, коли моя фірма матиме тридцять відсотків од оптової ціни.

— Що?! — підвів брови Шпехт.

— Фірма має надто гарну репутацію, щоб ризикувати нею заради якоїсь мізерії.

— П’ятнадцять процентів буде навіть забагато, гер Кремер. Крім того, я пам’ятаю ваші слова про те, що кожний порядний німець…

— Двадцять п’ять… — замахав руками ювелір.

— Двадцять — моє останнє слово!

— Гаразд, — старий обійшов навколо столу, сів на своє місце. — Але ж за умови, що товар задовольнятиме нас.

— Я не збираюсь нав’язувати вам мотлох. Ви можете купувати лише те, що влаштовуватиме фірму.

— Коли я побачу товар?

— Хоч зараз, — поплескав Шпехт по невеличкій шкіряній валізці.

— Як! — підскочив ювелір. — Ви носите коштовності з собою? У такий тривожний час?

— Саме зважаючи на це, — посміхнувся Шпехт. Він витяг з валізи шкатулку з найціннішими речами. — Вас не здивуєш, — скоса зиркнув на руки старого, що потяглися до шкатулки, — та дещо тут є…

Кремер схилився над шкатулкою. Довго розглядав коштовності. Коли нарешті глянув на Шпехта, його погляд світився повагою.

— Не хочу говорити вам компліменти, — мовив, — та ви можете стати одним з моїх найсолідніших клієнтів.

— Отже? — запитав Шпехт.

— У вас все? — відповів ювелір запитанням на запитання.

— Маю ще золоті годинники.

— Воістину ви з’явилися сюди з чарівної казки, молодий чоловіче, — розвів руками Кремер.

— Я вже давно вийшов з дитячого віку і навіть у ті далекі роки не захоплювався казками, — усміхнувся Шпехт. — Мене цікавлять гроші.

— Оптом? — запитав ювелір.

Петро кивнув.

Минуло принаймні три години, поки вони дійшли згоди. Кремер торгувався за кожну марку, бігав по кабінету, хапався за голову і зовсім збив з пантелику Германа, який уявляв собі власника такої солідної фірми респектабельною людиною. Зрештою кожен залишився задоволений. Шпехт радів, що сума, на якій вони зупинилися, перевищила орієнтовно визначену ним і Зарембою вартість; Кремер радів з того, що в нинішні тривожні часи вдалося придбати таку велику партію коштовностей. Що не кажіть, а золото завжди залишається золотом…

— Сподіваюсь, — примружив очі ювелір, — ви розумієте, що негайно розрахуватись фірма не зможе. Жодний підприємець міста не знайде зараз стільки грошей готівкою, щоб оплатити все це. Таким чином, ви одержите третину грішми, а на решту — надійні, гарантовані векселі.

— Я практична людина, гер Кремер, — заперечив Шпехт, — і для наступних операцій мені потрібні гроші. Пробачте, але там, де я працюю, ваші векселі варті не більше, ніж мильна булька. — Ювелір удав, що образився, та Шпехт не звернув на це уваги. — Так, мильна булька… І не забудьте, ми вже умовились — двадцять процентів валютою.

— Цей чоловік пустить мене на дно, — скривився ювелір. — Але ж у такому разі вам доведеться трохи зачекати. Гроші на вулиці не валяються.

— Скільки?

— З тиждень.

Побачивши, як невдоволено знизав плечима Шпехт, Кремер захвилювався:

— Я вас розумію: в чужому місті, поганий готель… От що, — сказав рішуче, — будете жити у мене. І не заперечуйте! На весь будинок — лише я, дочка та економка. Сподіваюсь, сподобаєтесь моїй Лотті.