— Для чого ж так… — пан Модест запнувся, підшукуючи слово, — загострювати? Не в цьому ж суть!

— А в чому? Відкрийте мені цю таємницю. Обгрунтуйте її філософськи… Ха-ха… Це буде нове слово у філософії… Ви чули про філософію підлоти, пане Модест?

— Не розумію вас, — насупився Сливинський. — Я маю на увазі ті вищі інтереси, які ми обстоюємо разом з вами. Заради них можна покривити й своїми почуттями.

— І ви вважаєте, що це — не підлота?.. — не вгамовувався сп’янілий Харнак.

— Це тактика, гер гауптштурмфюрер, — знайшов собі раду Сливинський, — тактика, яку видумали задовго до нас.

— Ви — геніальна людина! — підняв брови Харнак. — Налийте мені коньяку, невизнаний генію!

Вони сиділи у квартирі Модеста Сливинського і допивали вже другу пляшку. Харнак, дізнавшись про коньячні запаси короля чорного ринку, почав учащати до нього. Сливинський не заперечував: на пляшку — другу він завжди знайде гроші, а дружні стосунки з гауптштурмфюрером — це, прошу панства, не так уже й погано.

“Невизнаний генію!” Харнак і не знав, що зачепив болючу струну пана Модеста. Він, міністр і мало не вельможний магнат, вимушений власноручно наливати коньяк якомусь паршивому гестапівцю.

Сливинського підкинуло на стільці, він гнівно блиснув очима й сказав різко:

— Наливайте самі, коли хочете! Мені набридло дудлити з вами спиртне!

Сказав і злякався: з вогнем все ж не жартують. Та Харнак лише зареготав у відповідь:

— Вам не вдасться вивести мене сьогодні з рівноваги, пане Сливинський. Маю добрий настрій і не зважатиму на вашу нечемність, хоча, на всякий випадок, запам’ятаю це…

Та Сливинський уже схаменувся.

— Я мав на увазі запропонувати вам каву, — запопадливо посміхнувся. — Каву з коньяком…

— Ну й хитрий же ви, — посварився пальцем Харнак. — Та добре… Розкажіть краще, як у вас справи з цією скомунізованою феміною.

План знайомства Сливинського з Марією Харчук був докладно розроблений у гестапо. Власне, нічого нового не придумали, та й для чого сушити голову, коли є вже давно вивірені варіанти, які за участю досвідчених виконавців завжди звучать свіжо й переконливо.

…Марія Харчук поверталась з роботи. Працювала у друкарні на другій зміні — давно вже настала комендантська година, і на вулицях було безлюдно: лише в центрі патруль перевірив її перепустку. Йшла, заглибившись у невтішні думки. Нещодавно її повідомили — Заремба вимушений перейти на нелегальне становище, і їй тимчасово слід припинити усі стосунки з членами організації. Наказ був суворий: заборонено було навіть вітатися з товаришами по підпіллю при випадкових зустрічах на вулиці.

Марію ця новина приголомшила: треба було поставити крапку на всьому, що заповнювало її життя до останку, давало наснагу. Розуміла — так треба, та не могла змиритися. Виходить, уже хтось, а не вона, повертаючись уночі з роботи, розклеюватиме на стінах листівки. І якась інша жінка візьме кошик і піде до лісу буцімто за грибами, щоб передати лісникові акуратно згорнутий у трубочку папірець із зашифрованим повідомленням.

Як часто вона думала про дальший шлях цієї паперової трубочки — з рук у руки аж до партизанського загону. А там радист схиляється над рацією. Ті-ті-ті… Полетіли передані нею цифри за сотні кілометрів, і поважний військовий десь там, за лінією фронту, вивчаючи свіже повідомлення, може, згадає її теплим словом… Він не знає її, та все одно згадає, мусить подумати про ті десятки рук, в яких побувала паперова трубочка, поки не лягла розшифрованим повідомленням на його стіл…

Замислившись, Марія й не помітила, як із затінку навперейми їй рушили двоє чоловіків.

— Хвилинку, пані, — зупинили її. — Чи не скажете, котра година?

Марія зупинилась, глянула на циферблат. Двоє підійшли впритул.

— Файний годинник, — схопив жінку за руку один з них. — Подаруй його мені, красуне!

— Що вам треба? — ледь видихнула, злякавшись, Марія. — Я кричатиму!

— Спокійно! — другий показав ножа. Дихнув винним перегаром, грубо поклав руку на плече. — А сукенька теж нічого собі… Ану, знімай!..

Марія хотіла закричати, та здавалося, у легенях не було повітря. У якомусь відчаї, добре не розуміючи, що робить, з силою вдарила у груди того, хто знімав з руки годинник, ойкнула і побігла. Та другий підставив ногу, і жінка впала на тротуар. Боляче вдарившись головою об кам’яні плити, закричала. Кричала, знаючи, що навряд чи хто прийде їй на допомогу — патрулі тут бувають рідко, а хто ж іще висуне носа. на вулицю після комендантської години?..

— Ану, замовкни! — грабіжник замахнувся на Марію ножем. — Жити набридло?..

Жінка заплющила очі. Ось воно! Кінець… Тільки б не били…

— Тікай, Кирпатий, — почула раптом тривожний вигук. Глянула з-під вій. Невже це ввижається? Довга тінь метнулась з брами. Відвівши руку з ножем, чоловік вдарив грабіжника так, що той захитався і мало не впав. “Тікай, Кирпатий!” — знов почулося здалеку, і грабіжник, випустивши ножа, побіг, петляючи поміж каштанами.

Чоловік схилився над Марією. Побачивши, що вона розплющила очі, полегшено зітхнув.