— Вас не поранили? — запитав. Допоміг підвестися. — Здається, все гаразд?

У Марії від переляку цокотіли зуби. Чоловік зняв з себе піджак, накинув їй на плечі. Нарешті вона трохи оговталась.

— Спасибі, — мовила тремтячим голосом, — я вже не мала віри, що житиму…

— Овва! — усміхнувся той. — Вам ще жити й жити!

— Не знаю, як вам і дякувати, — повторила Марія. — Ви врятували мене!

— Так уже й врятував, — заперечив той. — Певно, вони задовольнилися б годинником…

Марія уважніше глянула на нього. Високий, з пишною сивою чуприною, тонкими рисами обличчя, що світилося співчуттям, він здався їй у цю хвилину втіленням благородства.

— Ви думаєте? — заперечливо хитнула головою Марія. Власне, вона розуміла — чоловік був правий, але ж неприємно було навіть подумати, що уся каша заварилася через якісь ніц не варті годинник і сукню.

— Зрештою, ніхто не гарантований од гіршого. — Він підняв з тротуара ніж, уважно оглянув його. Заховав до кишені. — Можливо, ви й праві…

Марія з вдячністю глянула на нього. “А він — справжній мужчина!” — подумала.

— Ви додому? Маєте перепустку? — запитав чоловік. — Я вас проведу. До речі, давайте знайомитись. Модест Яблонський, інженер.

Панові Сливинському, звичайно, ні до чого було називати справжнє прізвище. Він ішов поруч з Марією, дивлячись на неї трохи скоса і лагідно посміхаючись.

Марія не визнавала вуличних знайомств, та й взагалі в умовах, що склалися, вона мала право підтримувати стосунки лише з близькими й перевіреними людьми, але це був незвичайний випадок, і вона, подавши руку, назвала себе.

Пан Модест почав розповідати про грабунки у місті, та Марія через силу слухала його. У голові гуло, видно, удар був сильний. Скоріше б додому. Не пам’ятала, як дійшли до будинку, подякувала ще раз панові Модесту, ступила на східці, які вели до під’їзду, та піднятися не змогла. Відчуваючи, що непритомніє, похитнулася і впала.

“Трохи переграли, — подумав пан Модест. — Та це лише на користь”.

Він гайнув до колонки біля сусіднього будинку, намочив хусточку, приклав її до чола жінки. Марія отямилась.

— У якій квартирі ви живете? — запитав Сливинський.

— Я сама… — Марія спробувала підвестись, та ноги знову не послухались.

— Я питаю, у якій квартирі? — сердито повторив пан Модест.

Марія протягнула йому сумочку.

— Там ключі, — прошепотіла. — У дев’ятій…

Сливинський відімкнув браму, допоміг жінці піднятися на третій поверх.

— Я сама… — почала Марія, та він впорався з ключами і, запаливши сірник, знайшов у передпокої вмикач.

— Вдома хтось є? — запитав діловито. На пояснення Марії, що живе сама, невдоволено буркнув: — Оце так халепа…

На мить замислився. Сказав:

— Можливо, у вас струс мозку. Негайно лягайте, вам потрібен повний спокій. На жаль, уже пізно… Я піду, а вранці приведу лікаря.

Марія хотіла заперечити, та він прямував уже до виходу. Клацнув замок у передпокої — і тиша… Лише гупає в скронях… Аж сиплються іскри з очей, міріади сліпучих іскор… Марія впала на канапу, обхопила руками голову і застогнала…

Модест Сливинський задоволено насвистував. Ключ він узяв з собою (в разі потреби завжди можна послатись на неуважність), вранці приведе лікаря — і вузлик, так би мовити, почне затягуватись. “Тепер ти, пташечко, нікуди не випурхнеш”, — наспівував пан Модест. Він був задоволений собою. Що не кажи, а з жінками він уміє обходитись. Згадав, як тепло і вдячно подивилась на нього Марія, коли він прощався, і задоволено потер руки…

Лікар визначив легкий струс мозку й заборонив Марії вставати з ліжка. Якось воно вже так сталося, що Модест Сливинський усі клопоти про хвору взяв на себе. Подзвонив у друкарню, з’їздив на чорний ринок і повернувся на Джерельну, де мешкала Марія Харчук, із скромними припасами — трохи масла й білого хліба, півкілограма цукру, чай і кільце ковбаси. Побачивши, як хвора розкрила очі, похвалив сам себе. Головне — не переграти. Він міг би засипати це маленьке помешкання різними делікатесами, фруктами й цитринами, але й те, що приніс, вимагало пояснення: масло й ковбаса багатьом могли лише наснитися.

— Вам пощастило, — сказав, поклавши на стіл пакунки. — Саме вчора мені вдалось вигідно продати спекулянтові картину. Ну, і наслідок…

Марія прикрила очі рукою, аби вони не зрадили її. Що б вона робила без Модеста Володимировича? У хаті лише кілька картоплин і шматок чорного хліба — вона навіть стидалася говорити про це. Та пан Модест розуміє все і без слів.

— Тепер всі ми живемо впроголодь, — веде далі, і все, що він говорить, здається Марії слушним, буцімто відгуком її власних думок. — Кожному важко, і кожний перебивається, як уміє. Звичайно, справа не в ковбасі, хоча, — скоса глянув на пакунки, — скажу вам, і без неї важко. Люблю, грішний, поїсти… Але ж пасок затягувати доводиться не лише мені. Такої війни ще ніхто ніколи не переживав, і скаржитись на брак їжі було б безглуздям.