— Ви ж просили слов’ян… Речі унікальні…

— І все ж таки?

— Не скажу, поки не побачите… — Герман відчув внутрішній опір Мора і вирішив заінтригувати його.

— О! — забув про страву Роберт. — Сьогодні я вже мав таку мистецтвознавчу розмову, що мене тепер важко здивувати…

— Розкажіть, — попросила Лотта. Вона також помітила щось дивне в поведінці Мора і, не знаючи причини його настороженості, вирішила змінити тему розмови.

Роберт розповів про свою розмову з гестапівцем. Лотта весело засміялась, а Дора сердито зсунула брови і сказала з огидою:

— Паскудство!

Герман ніяк не зреагував на розповідь, вдаючи, що зголоднів і хоче добре поїсти. Та запитання Мора не застало його зненацька. Роберт, одклавши виделку, звернувся до Шпехта зовні спокійно, та Герман зрозумів — той зважуватиме кожне його слово.

— А чому відмовчуєтесь ви, гер Шпехт? Може, ця розмова вас взагалі не цікавить?

“Е-е, тобі мене не спіймати!” — посміхнувся Герман і почав довго й нудно говорити про мистецтво взагалі і його значення у піднесенні загальної культури народу.

— Ви все манівцями… — сказав Мор, і в його тоні Шпехт відчув роздратування. Саме через це Германові стало весело, і він відповів якомога наївніше:

— Але ж з цього приводу існує офіційна думка, і сам доктор Геббельс твердить…

Роберт скривився, наче від зубного болю.

— Ми всі дуже добре знаємо офіційні думки. Та іноді хочеться почути щось оригінальне.

— На жаль, за оригінальність декому доводиться суворо розплачуватись, — втрутилася Лотта.

— У цій кімнаті оригінальні, — Дора наголосила на цьому слові, — думки не переслідуються. Друг Лотти може сподіватись на нашу одвертість, як, сподіваюсь, і ми на його…

Вона глянула на Германа суворо і навіть з викликом.

— Ой, як важко жити зараз у нашій країні… — зітхнув Шпехт. — Недарма сказав поет: надав мені чорт народитись тут з душею й талантом!

— Чудові слова! — вигукнула Дора. — Я підписуюсь під ними обома руками. Так, з цієї країни треба тікати, але куди? Бог покарав людей, віднявши у них розум. Я гадаю, коли нема на світі спокійної оселі, треба створювати її в собі, відгороджуватись од ненависті…

Видно, Дора потрапила у свою стихію — почала просторікувати про необхідність втечі від світу — нехай будуть війни, революції, а для справжньої людини, мовляв, усе це не має істотного значення.

“І нічого ти не зрозуміла, — подумав Шпехт роздратовано. — Пушкін, вимовляючи. ці слова, думав про свою вітчизну, вболівав за неї, а тобі спокійної оселі захотілось…”

Дора з її химерною філософією все більше дратувала Германа, але він розумів — її слимацька позиція характерна для частини німецької інтелігенції, котра намагалась проводити вичікувальну політику. Політика ця, правда, збанкрутувала — гітлерівська військова машина втягувала в себе усі без винятку верстви населення, але ж такі, як Дора, хоч на словах продовжували відстоювати свої переконання..

Шпехт, звичайно, не дозволив би собі розпочати полеміку з Дорою — це зовсім не входило в його плани, хоч йому і кортіло заперечити їй. Він був приємно здивований, коли нараз Мор почав” суперечку з дівчиною.

Вони вже пообідали й сиділи у вітальні. Мор ходив по кімнаті і, дивлячись собі під ноги, говорив:

— Ми позамикались у своїх квартирах і намагаємось не висовувати носа на свіже повітря. Так, так, це — квінтесенція ваших поглядів, Доро, і смішно було б заперечувати це. Чи не помічали ви, як відрізняються кімнатні рослини від тих, що розвиваються в природних умовах? Вони низькорослі й миршаві, а спробуйте пересадити їх — швидко наберуть сили. Уявіть собі, що сталося б, якби всі думали лише про міцні замки у дверях? Якщо й не всі, то ті, кого ви називаєте духовним надбанням нації? Ми втратили б створену віками цивілізацію, сприяли б пробудженню низьких інстинктів, жорстокості. Руйнівні сили взяли б верх і все — шкереберть!

— Але ж, — спробувала вставити слово Лотта, — ви намалювали картину, близьку до реальності.

— На жаль… — не заперечив Мор. — І все це стало можливим, бо я і ви погодились з існуючим порядком, у вирішальний момент сховали голову під крило. А потім уже було пізно… І ми знову мовчки скорилися… Хоробріші або загинули, або марширують у смугастих халатах за колючим дротом, а ми стали слухняною тягловою силою, проповідуємо покірність і ховаємось за дверима з замками найновішої конструкції.

— То що ж ви пропонуєте? — не втрималась Дора.

— А я не лікар і не збираюсь виписувати рецепти, — буркнув Мор. — Не треба ставити такі запитання людині, яка сама собі не може дати ради…

— І все ж вихід повинен бути… — обережно почав Шпехт.

Мор подивився на нього так, ніби вперше побачив.

— Звичайно, звичайно, — погодився, — тільки все це не для мене.

Він якось відразу скис і, Германові здалось, — шкодує про свій спалах: швидко попрощався й зник.