Шрифт:
— Я також думаю — йото рознесло цією бомбою. Подумати тільки, майже пряме попадання!
— Як ви гадаєте, штурмфюрер, Амрен виплутається з цієї справи?
— Взагалі він виявився на висоті. Та на цій посаді йому не втриматись — повинен був звернути увагу на Шпехта ще у Бреслау.
Помовчали.
— Зачини вікно, Кольб, — наказав штурмфюрер, — холодно…
Шарфюрер визирнув у вікно, уважно оглядаючи подвір’я. Шпехт знав: варто фашистові повернути голову праворуч — і все…
Кольб обережно зачинив вікно. У Германа відлягло від серця. Ворухнувся, переступивши з ноги на ногу. Що ж робити? Не минуло й години, а він уже ледь стоїть. Довго так не зможе… Хіба спробувати стрибнути? Ризиковано — тут високо, і почують ті…
Простягнув руку правіше — ринва. Спробував похитати — тримається добре, та шуму не уникнути. Якби проїхав хтось на машині, тоді не так чути. Стояв, відчуваючи, як поступово холод огортає тіло, і не смів поворухнутись. Дозволяв собі лише переступати з ноги на ногу.
Нарешті загурчав поблизу мотор — грузовик повільно просувався за будинком. Схопився за держак ринви і повис обважнілим тілом. Аби не обірвалась ринва… Не відчуваючи задубілих пальців, обережно зсунувся на землю. Зігнувшись, прослизнув попід вікнами першого поверху і переліз через паркан. На вулиці нікого. Тримаючись у затінку, перейшов до рогу і, лише завернувши, вільно зітхнув. Не йшов, а біг, відчуваючи, як поступово кров приливає до пальців.
Думав: нема більше Германа Шпехта — загинув од фугасної бомби. Дістав з потайної кишені документи Карла Кремера, папери Шпехта розірвав на дрібні шматочки, пустив за вітром.
Нема ні Шпехта, ні Лотти, ні її некрасивої подруги, ні Мора…
Два тижні Богдана не викликали до слідчого, і хлопець трохи очуняв. Хоч годували вкрай погано, Стефанишин відчував, як поступово повертається до нього втрачена сила.
Тоді, у перший день допиту, на нього відразу кинулись троє есесівців. Він розкидав їх, як кошенят, а одного підчепив так, що летів через усю кімнату.
Есесівці озброїлись залізними палицями, загнали Богдана у куток, і одному з них вдалося сильно вдарити його по голові — хлопець знепритомнів. Оскаженівши, вони били його, вже непритомного, важкими чобітьми, та Харнак відігнав озвірілих підручних.
Так почались тримісячні, з короткими перервами, катування Богдана. Потім — двотижнева перерва, а сьогодні знову:
— Петренко! Вставай!
Харнак стояв посеред кабінету і привітно посміхався. Тепер Богдан знав справжню ціну його посмішкам і люб’язності. Не здивувався б, якби почув од Харнака:
— Пробачте, та я зараз вимушений вас повісити…
Майже таким тоном звернувся до нього слідчий зараз:
— Мені дуже прикро, що я потурбував вас, але хотілося ще раз зустрітись…
Богдан спостерігав за гестапівцем. Знав, що чим люб’язніший ворог — тим жорстокіше він поводитиметься. Але триматись треба спокійно, що б не було!
— Ви мужня людина, Петренко, — вів далі гауптштурмфюрер, — і тому, як виняток, я хочу сказати вам: з нинішнього дня наші зустрічі припиняються. Ви витримали іспит, і тепер вам треба приготуватись до довгої подорожі туди, звідки, як це твердить досвід людства, ніхто не повертався…
Харнак з цікавістю зазирнув у вічі Богданові.
“От для чого він викликав мене!.. Подивитись, може, я в останню хвилину злякаюсь. І це буде його торжеством”.
Відповів:
— Я знав, на що йду, і, коли б це було потрібно, повторив усе з початку.
— Може, у вас є якесь бажання? — зробив останню спробу Харнак.
— Є.
— Яке? — аж потягнувся до нього гауптштурмфюрер.
— Хотілося б поголитись, — посміхнувся Богдан.
Харнак скривився, наче ковтнув оцту. Видно, хотів відповісти сердито, але одумався, зрозумівши, що цим визнає свою остаточну поразку.
— Гаразд, — мовив крізь зуби, — вас поголять. Махнув рукою, і Богдана вивели.
Раніше з кабінету слідчого вони повертали праворуч. Тепер, коли Стефанишин за звичкою пішов туди ж, солдат штовхнув його прикладом карабіна. Спустились на перший поверх. Наглядач одчинив камеру в кінці коридору.
— Прошу пана підпільника до відведеної йому резиденції, — сказав глумливо. — Чи, може, перепрошую, пан воліє кращої?
Богдан і оком не повів — нехай не думає, гнида, що хоч трохи дошкулив, — та й переступив поріг. Грюкнули залізні двері, кроки солдата й наглядача затихли у коридорі.