— То коли кажете — рейхсмарками, — мовив гугняво, — спробуємо розшукати Ромка. Пан поспішає чи має трохи часу?

— Хто ж має зараз вільний час, святий отче? — посміхнувся Євген Степанович.

— Ганю! Ганю! — залементував отець Андрій. Дівчина просунула носа у вітальню. — Поклич мені Дмитра.

Коли з’явився у дверях робітник, наказав:

— Розпрягай, хрестити сьогодні не поїдемо. А сам верхи підскочиш до… — і щось шепнув на вухо. — Скажеш, щоб відразу був тут.

Заремба вийшов надвір. Наказав хлопцеві розпрягати. Був певен — нічого поганого, поки не приїде Ромко, з ними не станеться. Бо виріс разом з Андрієм і Ромком — були колись сусідами — і добре знав, які зажерливі істоти брати Шиші.

Колись у Коломиї старий Шиш тримав невеличку крамницю. Євген Степанович ніколи не забуде яскраво розмальовану вивіску над будинком напроти: “Бакалія та колоніяльні товари. Шиш і К°”.

Оце “Шиш і К°”, додане, як пояснював крамар, для солідності, стало для фірми своєрідною рекламою. Люди сміялись, та купували з більшою охотою у Шиша, ніж у одноокого Боруха Гольцмана. Може, тому, що у Шиша в крамниці не було так брудно, а може, й тому, що вимовлялось дуже легко: “Петрику, гайни у К°”, чи “Скажи К°, щоб записав, а гроші я потім віддам”.

І братів Андрія та Ромка всі дражнили К°. Вони звикли і не ображались. Брати завжди тримались осторонь хлоп’ячого гурту. Старий Шиш змалку примушував їх допомагати у крамниці, хлопці рано полюбили гроші і намагались всюди мати собі зиск. Крали навіть з батькової крамниці мокрі цукерки і кам’яні пряники та й продавали хлопчакам з великою знижкою: мовляв, то батькове, а це — наше.

Андрій закінчив духовну семінарію, а Ромко пішов по батьківській лінії. Одержавши у спадщину крамничку, заходивсь розширювати справу. Та часи настали не ті — почалась криза, конкурувати з польськими та єврейськими гендлярами було важко. Вони мало не задушили Ромка, поки йому не спала на думку рятівна ідея — солідаризувати покупців на національному грунті.

Граючи на болючих струнах українців, котрих у Малопольській вважали людьми гіршого гатунку, Ромко Шиш викинув гасло — українець купує лише в українця! Пожертвував кілька сотень злотих на розвиток українського руху в Галичині і став одним з найвідданіших націоналістичних діячів у Коломиї.

Карта виявилась безпрограшною. Справді, чому українець має купувати не в Шиша, а в якогось Гольцмана? Навіть якщо у Гольцмана на гріш дешевше? Справа ж не у гроші, а в патріотизмі, в національних інтересах…

Дурні обивателі й не знали, що отой патріотизм Ромкові Шишу ні до чого, — йому аби торгівля йшла краще; не знали, що сам він веде справи не з українськими, а з польськими комерсантами, бо це вигідніше, і зовсім забуває українську мову, коли це може дати йому бодай один злотий прибутку.

Про те, що Ромко Шиш велике цабе у бандерівців, що він постачає їхні збройні банди, Заремба чув раніше. Коли виникло питання про рацію, згадав маніакальну жадібність Шишів і вирішив: найпростіше — купити передавача у бандерівців. Гітлерівці постачають бандитам зброю та все необхідне — мають бути у них і рації. Отець Андрій гукнув Євгена Степановича з ганку.

— Пан Євген, певно, притомився з дороги. То прошу пана відпочити до обіду. Вам постелять на канапі.

— Коли єгомосьць не заперечують, то краще б тут… — кивнув на копицю сіна, що височіла біля спіжарні.

Знову отець Андрій тонким голосом кликав Ганю й хапався за серце, бо дівчина побігла кудись до клуні. Нарешті вона винесла волохатого лежака, і Євген Степанович простягнувся на сіні. Лежав горілиць і дивився, як у бездонній блакиті пливуть білі хмари. Дивився й думав, що не так уже й погано все склалось. Він і не сподівався, що Ромко тут під боком. Певно, через брата підтримує зв’язки з гендлярами, тому й оселився десь на лісовому хуторі поруч. Аби не поїхав кудись, шляк би його трафив…

Роман Шиш, крайовий провід УПА, чи, як він сам величав себе, генерал, прибув до брата без зволікань. Він сидів у ресорній бричці — один на просторому задньому сидінні, а на вузьких козлах ледь вмістилось двоє кремезних дядьків з автоматами на грудях. Пан генерал був у зеленому жупані, синіх шароварах і блискучих лакованих чоботях. За габаритами він трохи поступався братові, та ненабагато. Був ширший за отця Андрія у плечах і розмовляв басом. Він ляснув Зарембу по спині, підкреслюючи своє дружнє ставлення, та Євген Степанович перехопив багатозначний погляд, яким перекинувся з своїми хлопцями, — мовляв, будьте насторожі.

— Саме й обід приспів, — потираючи руки, мовив отець Андрій і запросив до покоїв.

Єгомосьць полюбляв, просту, та здорову їжу. На столі стояли тарілки з холодцем, смаженою рибою, шинкою, вареними яйцями та холодною поросятиною. І кілька пляшок з наливками та каламутною рідиною місцевого виробництва.

Ромко налив по півсклянки кожному. Заремба свою рішуче накрив рукою.

— Не п’ю.

— А я чув, більшовики не цураються… — криво посміхнувся Ромко.