— Хто вам допомагав винести тіло з підстанції?

— Сам виніс. На руках. Він легкий… був.

— Якими були ваші взаємини з потерпілим?

— Учень він мій. Ще до армії його муштрував. Одне слово, гарними були стосунки.

— А з іншими членами бригади він як?

— Всяк складалося. З Федором вони то гиркалися, то мирилися. З Лукіним — так собі, здрастуй-прощавай. Шефа поважав.

— Ви поки що можете бути вільним.

(Сомов, опустивши голову, вийшов. Присутні в кабінеті — два інспектори з техніки безпеки, керівники підприємства та слідчий прокуратури — розмовляють упівголоса).

— З дверима треба розібратися…

— Може, він не так смикав?

— У людини двадцять років стажу.

— А Крячко не стояв на обліку? Може, він хворий?

— Торік із армії. В Афганістані служив.

— Може, його там поранило?

— Ні. Та й експертиза це засвідчила.

— Хто там на черзі? Викликайте.

— Кат його знає, як ми живемо, — зненацька вибухнув Федя й випростався. — Чи ми всі з глузду з’їхали?

Він підійшов до дверей, зупинився, припалив від запальнички і, не дивлячись ні на кого, вийшов на подвір’я і сів просто на асфальт.

— Що з ним? — здивовано запитав Сашко.

— Та нічого. Щось накочує на нього раз на місяць. Милка, мабуть, дала прочухана. А може, навпаки, — обізвався Сомов і попросив: — Знайди ключ на дванадцять.

За три хвилини скоба була затягнута, ще через дві від’єднали заземлювачі. От і все. Можна відпочити, поки машина не приїхала.

Всі повсідалися на асфальт спинами один до одного й зачаділи цигарками.

— Ніби роботи якісь, — закінчив Федя уголос фразу, що невідчепно крутилася в голові, й смачно сплюнув. Усі промовчали, й Федя, стримуючи гарячковість, пояснив:

— Навіщо надриватися, старатися, якщо все одно строк отримаєш? Чи на паркеті, чи на штахеті — однаково всі дні відбувати. От батько мій… — Федя враз замовк, як нерідко замовкають люди, які сказали щось зайве. Та Сомов обізвався:

— Що батько? Серйозний був чоловік, не тобі до нього рівнятися.

— Хіба я про те? Скільки його пам’ятаю, все бідкався, щоб і на хліб, і до хліба… Сестру мою в Москву вчитися послав, але що їй, дурепі, там робити? Вона народилася, щоб удома сидіти. І вона мордується, і він катується… А перед смертю — ні про садибу, ні про меблі навіть не згадав, а мов затявся: «Анничко! Покличте Анничку!»

— Це сестра твоя? — якомога співчутливіше запитав Сашко; як наймолодший і новачок, зважився на найпростіше запитання. Федір ствердно кивнув. А по хвилині додав:

— А буває, замислишся: один-єдиний раз живемо на цім світі, то чи варто побиватися за різний дріб’язок? Греби все до себе та розкошуй.

Федір різко зірвався на ноги і за кілька кроків опинившись біля турніка, підстрибнув і хвацько перекрутився кілька разів.

— Ба, який мастак, — захоплено вигукнув Сашко. — Невже спортсмен?

— Був, та загув, поки не одружився, — уїдливо хмикнув Сомов. — Якщо не перебільшує, з майстрами віїсту пав. А жінки… Хіба не сила? Зліплять з чоловіка усе. що хочуть.

Сашко заступився:

— А хіба Федір неправду каже?

— Неправду каже. Я міркую так: про те, як людині треба жити, багато голів, мудріших за наші, тисячі років мудрували, але нічого не придумали. І не придумають, бо все це — дурниця. Логіка проста: працюй, то й гроші матимеш. Клопочись нищечком, аби дома лад був і достаток, не стромляй носа, куди не слід — і тобі, і всім буде добре.

— Еге ж… — недовірливо протягнув Сашко, спостерігаючи, як Федір, розпашівши, крутить па турніку «сонце». — Ви самі казали, що Льоня всіх правил дотримувався, а бач, попав під дугу.

— Льоню не чіпай. Тут невідомо, попав чи попався…

Сашко запитливо глянув на Сомова: що він мас на увазі? Але Сомов перейшов на інше:

— Він був вимогливим до всього і дуже гнівався, коли бачив безладдя, якісь огріхи, несправедливість. Ось ти, наприклад. Якби Льоня був живий — не відчепився б: чому та чому це Левашову не дають змоги працювати самостійно.

— Та я поки що й не прагну. З вами спокійніше. Ви знаєте назубок, що знеструмити, заземлити, перевірити, заблокувати. А в мене ще іноді, признатися, руки тремтять.