Нарешті Барон не зміг більше терпіти невизначеності стосунків і напередодні новорічних свят вирушив у дорогу з твердим наміром: забрати Віку до себе, одружитися.

В любовній лихоманці пролетіло три дні. Все в закоханих було добре, і Віка начебто щиро хотіла за нього заміж. Але коли стало питання про те, як усе вирішити практично, Віка завагалася. Адже не так швидко робиться, як мовиться… Необхідно багато дечого оформити… і звільнитися з роботи… і виписатися… переїхати… Втім, хіба два — три місяці що-небудь змінять у їхніх стосунках?

Віка не обманювала. І збиралася їхати, і водночас — Барон відчував — хотіла, щоб він переїхав до неї. Але…

Вони розпрощалися, і все стало як раніше, і дедалі частіше бракувало часу, не траплялося нагоди й, звичайно ж, не вистачало рішучості покинути рідні місця, зректися звичного, любого серцю заради невідомого, чужого й такого далекого…

«Треба, треба», — часто казала собі подумки Віка й навіть складала конкретні плани: як, коли й куди піде влаштовувати справи. Барон квапив її в кожному листі, та усе частіше випадкові радощі тішили душу, й задумане відкладалося на потім чи й зовсім забувалося. Сплив не один тиждень, поки в одній компанії (Віці врізалося в пам’ять) хтось не зронив:

— Не судилося…

— Роботи виконувалися за нарядом, який виписав майстер Лещук. Крячко і Лукін на низькому боці підстанції ревізували чарунки, а в цей час на високому працювали слюсарі-установщіки з Держенергонагляду. Лічильники максимуму встановлювали.

— Наші функції?

— Я наглядав за роботою.

— Де ви перебували в момент ураження Крячка електричним струмом?

— Біля установників.

— Чому біля них, а не біля Крячка й Лукіна?

— Умови такі, що за своїми можна було й не наглядати. А установники на високому боці працювали, до того ж із чужої організації. Своїх я давно знаю — люди досвідчені.

— Хто давав допуск до роботи?

— Бригадир.

— Чому не було заземлено шинодріт, який проведено до шостої чарунки?

— Розумієте… Він же поза робочою зоною. У наряді не було такої вимоги. Поставили загородження — та й край. Хто знав?..

— Ви бачили, як Крячко зайшов у загородження?

— Та бачив…

— Чому ви його не зупинили? Не запитали, що він хотів зробити?

— Хтозна… Та я до пуття й не бачив — крок уперед, крок назад, — хіба запримітиш? Я й не хвилювався: Крячко був надійним хлопцем.

— Що ви зробили, коли з Крячком сталося нещастя?

— Побіг у другу камеру, до нього. Хотів допомогти.

— Ви вжили необхідних заходів?

— Які там заходи!.. Льоня лежав на підлозі, шинодроту не торкався. Я його відразу й витягнув…

— Ви могли самі постраждати.

— Ні. Я був у тумаках і рукавицях.

— Коли ви наділи рукавиці?

— На бігу.

— Скільки ви бігли?

— Хіба я дивився на годинник? Секунд, мабуть, двадцять.

— Чому так довго? Там лише три метри.

— Три метри? Я оббігав кругом, бо двері в перегородці були замкнуті.

— Чому? Хто їх замкнув?

— Не знаю. Не бачив. Не звернув уваги.

— А ви певні, що вони справді були замкнуті?

— Я смикав… Хвилин за п’ять до того.

— Навіщо?

— Просто так. Згадав, що ключі в Крячка…

(Розмови, шурхотіння паперу, зачитується висновок технічної експертизи. Допит триває далі).

— Ви допомагали потерпілому?

— За всіма приписами: штучне дихання, масаж серця. Аж до приїзду «швидкої допомоги».

— Хто її викликав?

— Звісно, установники. Більше нікого поруч не було. Це потім… набігло.

— Як ви можете пояснити причину самостійного, точніше, самовільного розширення Леонідом Крячком робочої зони?

— Ніяк. Сам дивуюся з цього. Може, якось запаморочення…

— Чи хто-небудь до прибуття міліції входив у підстанцію?

— У другу камеру — ні, начебто ні. Я біля дверей приводив до тями Льоню.

— А в першу камеру?

— Не знаю. Адже установники побігли — один по «швидку», другий — до мене.